Джозеф Хеллер - Пастка на дурнів

Хлюп войовниче виставив уперед нижню щелепу, даючи зрозуміти, що не дасть нікому дмухати йому в кашу, а потім зробив усе так, як йому було велено.

Отже, Голодний Джо був нещасний, засмиканий миршавець із кощавим, худим обличчям, що здавалося неживим, хоча під землистою шкірою у чорних западинах навколо очей весь час здригалися й корчилися жилки — немов частинки порубаної змії. Потемніле від відчаю, немов від кіптяви та сажі, воно чимось скидалося на шахтарський виселок, де вже давно ніхто не живе. Голодний Джо їв квапливо й пожадливо, кусав собі пучки на пальцях, затинався, захлинався, чухався, пітнів, бризкав слиною, а ще й весь час метався, як очманілий, по всіх усюдах зі своїм чорним зверхдосконалим фотоапаратом, намагаючись знімати голих дівчат. Знімки в нього ніколи не виходили: то він забував вставити плівку, то ввімкнути світло, а то і просто зняти кришку з об’єктива.

Домогтися, щоб незнайома дівчина голяка позувала перед фотоапаратом здатний не всякий, та для Голодного Джо це було як раз плюнути.

— Моя великий начальник, — горлав він, — великий фоторепортер із журналу «Лайф». Великий-великий фото на весь обкладинка! Si, si, si! [7] Так, так, так! (іт.) Зірка Голлівуд! Багато грошей, багато розводів, багато шури-мури — день і ніч! Давай — ставай!

Мало хто із жінок могли встояти перед такими підступними спокусами, і повії вмить скакували на ноги й залюбки ставали в найфантастичніші пози, яких він од них вимагав. Жінки не давали жити Голодному Джо. Його ставлення до них як до осіб протилежної статі можна було б назвати нестямним обожнюванням чи ідоловірством. У його очах вони були найліпшим, найчарівнішим, найзапаморочливішим утіленням божого чуда, знаряддям незмірної, нестерпної, неземної насолоди, надто високої для такого профана й нікчеми, як він. Коли котрась із них в одязі Єви опинялася в його тремтливих обіймах, Голодний Джо вбачав у цьому дивові лиш якусь незбагненну скороминущу похибку долі й квапився добути свою частку гріховної втіхи раніше, ніж мудрий всевишній зауважить свій недогляд і вмить висмикне в нього з-під самого носа це чудо природи. І ніяк не міг вирішити, до чого ж йому братися: цілувати її чи фотографувати, бо переконався, що робити водночас те й те неможливо. Загалом кажучи, ні те, ні те до ладу в нього ніколи не виходило, все псувала його нестримна похапливість, в усякому разі, знімків ніхто ніколи не бачив. Найкумедніше було те, що перед війною Голодний Джо справді працював фоторепортером у «Лайфі».

А зараз це був герой і, як гадав Йоссар’ян, найбільший герой у військово-повітряних силах США, бо в військово-повітряних силах США жоден інший герой не мав на своєму рахунку стільки бойових вильотів, як Голодний Джо. Він уже вшосте виконав норму бойових вильотів. Уперше Голодний Джо виконав норму, коли вимагалося зробити всього лише двадцять п’ять вильотів, щоб забрати манатки, написати додому життєрадісного листа й жартома допікати потім сержанта Трезора невинними запитаннями: а чи не надійшов ще наказ із штабу армії про відправку до Штатів? А поки що, в чеканні цієї радісної звістки, Голодний Джо з ранку до вечора стовбичив перед опервідділом, кидав гучні смаковиті дотепи кожному, хто з’являвся на очі, і жартома величав сержанта Трезора смердючим байстрюком щоразу, як той наважувався висунутися з намету.

Голодний Джо відлітав свої перші двадцять п’ять завдань ще того тижня, коли точилися бої за береговий плацдарм у Салерно і коли Йоссар’яна звалив гостропекучий трипер, якого він підхопив, приземлившись на одній дамі з Жіночого допоміжного корпусу в Маракеші, куди на малій висоті літав по боєзапаси. Потім Йоссар’ян, як міг, силкувався наздогнати Голодного Джо, і це йому майже вдалося — він зробив шість бойових вильотів за шість днів, але в день його двадцять третього вильоту — до Ареццо, — коли Йоссар’янові залишалася вже якась абищиця до відправки додому, загинув полковник Ніколс. А наступного дня з’явився в новісінькому мундирі, мало не лускаючи від пихи, полковник Пескарт і відзначив свій вступ на посаду тим, що тут же збільшив норму обов’язкових бойових вильотів із двадцяти п’яти до тридцяти. Розпакувавши свої манатки, Голодний Джо написав додому нового листа, але вже не такого життєрадісного, і перестав весело під’юджувати сержанта Трезора. Він зненавидів сержанта Трезора, в злості своїй переклавши на нього всю вину, хоча добре знав, що той був зовсім не причетний ні до появи полковника Пескарта, ні до затримки з наказом про відправлення Голодного Джо додому, тим самим наказом, який звільнив би його від потреби іще п’ять разів важити життям, коли б надійшов за тиждень до того.