Джозеф Хеллер - Пастка на дурнів

— Слухай, а тобі часом не привиділася вся ця історія?

— Привиділася? А хіба ти сам не бачив? Чого ж ти повертався до Рима?

— Може, й мені це привиділось. А чому це їй так кортить тебе вколошкати?

— Та вона завжди щось проти мене мала. Можливо, тому, що я колись перебив Кристі носа. А, можливо, тому, що не було більш нікого під рукою, коли дізналася, що його вбито. А втім, її можна зрозуміти: хтось же мусить за це відповісти! Як ти гадаєш, вона знову повернеться?

Того вечора Йоссар’ян допізна просидів в офіцерському клубі, а вертаючись до свого намету, підозріливо косив оком на кожну тінь, готовий упізнати в ній Кристієву кралю. На цей раз вона була одягнута як п’яноський фермер і чигала на нього в кущах біля намету з величезним м’ясницьким ножем. Він навшпиньках безшумно підібрався до неї ззаду і схопив за руки.

— Caramba! [61] Чортівня! (ісп.) — з несамовитою люттю вигукнула вона, пручаючись, як дика кішка, та все ж Йоссар’ян спромігся втягти її до намету й кинути на підлогу.

— Гей, що тут діється? — запитав спросоння один із його сусідів.

— Потримай її, поки я повернуся! — наказав Йоссар’ян, витягуючи хлопця з постелі і штовхаючи до Кристієвої кралі, а сам мерщій вибіг надвір. — Та дивись не впусти!

— Дайте мені його вбити, і я дам вам усім, — запропонувала Кристієва краля.

Решта Йоссар’янових сусідів, побачивши, що то — дівка, повискакували зі своїх ліжок і почали навперебій доводити їй, що Йоссар’яна можна вбити і потім. А в цей час він щодуху мчав до Голодного Джо, який спав сном немовляти. Знявши Хлюпове кошеня з приятелевого обличчя, Йоссар’ян трусонув Джо раз-другий за плече, і за хвилину той уже стояв одягнений. Цього разу вони полетіли далеко на північ і повернули на Італію аж за лінією фронту. Коли внизу під ними попливла рівнина, вони начепили на Кристієву кралю парашут, смикнули витяжне кільце і випхнули її через аварійний люк. Тепер уже Йоссар’ян був певний, що нарешті її здихався, і вперше за той день полегшено зітхнув, та коли вже на П’яносі він підходив до свого намету, з темряви назустріч вигулькнула чиясь постать. Йоссар’ян знепритомнів. Очутившись, підвів голову й став чекати смертельного удару ножем — удару, який приніс би йому жаданий спокій. Та натомість хтось подав йому дружню руку й допоміг стати на ноги. Це був льотчик із Данбарової ескадрильї.

— Як справи? — пошепки поцікавився він.

— Чудово, — відказав Йоссар’ян.

— Бачу — ти впав. Думав, з тобою щось скоїлося.

— Здається, я знепритомнів.

— У нас в ескадрильї ходить чутка, буцімто ти заявив у штабі полку, що більше не літатимеш.

— Це правда.

— А недавно до нас приходили із штабу й сказали, що все це вигадки: мовляв, ти просто пожартував.

— От це вже брехня.

— Ти гадаєш, такі речі тобі якось обійдуться?

— Не знаю.

— Що вони з тобою зроблять?

— Не знаю.

— Як ти гадаєш, вони віддадуть тебе під трибунал за дезертирство?

— Не знаю.

— Будемо сподіватися, що все обійдеться, — мовив льотчик з Данбарової ескадрильї й розчинився у темряві.— Коли будуть новини, дай знати.

Йоссар’ян мовчки глянув йому вслід, потім рушив далі, до свого намету.

— Агов! — долинуло звідкись спереду. Там за деревом ховався Везунбі.— Як твої справи?

— Чудово, — мовив Йоссар’ян.

— Я чув, тобі загрожує трибунал за дезертирство з поля бою, — заторохтів Везунбі.— Та поки що вони не наважуються, бо, схоже, не певні, що вдасться склепати на тебе справу. До того ж вони бояться, що такий скандал нашкодить їм в очах нового начальства. Адже офіційно ти й досі ходиш у героях, бо не побоявся вдруге зійти на міст біля Феррари. Зараз, далебі, ти перший герой у нашому полку. Так що, по-моєму, ти можеш не хвилюватись: вони тебе просто страхають.

— Спасибі, Везунбі.

— Оце я й хотів тобі сказати. Щоб попередити.

— Розумію, Везунбі.

— Ти пробач, Йоссар’яне, що ми тоді побилися з тобою в офіцерському клубі,— зніяковіло колупаючи землю носаком черевика, промовив Везунбі.

— Забудемо про це.

— Хоч то не я почав. Якби Вессл не ляснув мене по пиці ракеткою, нічого й не було б. Що я йому зробив?

— Ти в нього вигравав.

— Бо я грав краще за нього! На те й гра, щоб хтось вигравав! А втім, зараз, коли його вже немає в живих, байдуже, хто з нас краще грав у пінг-понг, правильно я кажу?

— Певно, що так.

— А ще пробач, що я зняв бучу через отой атабрин, коли ми сюди летіли. Врешті, як хто хоче схопити малярію, то це його особиста справа, правильно я кажу?