Василь Биков - Піти й не повернутися

Перейшовши лінію фронту, лейтенант Івановський появився тут з двома уцілілими розвідниками, бо після загибелі капітана Волоха вважав своїм обов'язком доповісти про все, що сталося за два тижні їхнього блукання по німецьких тилах. Але заклопотані своїми справами штабні начальники поставилися до нього без особливої уваги, і це його обурило. Надто свіжим у пам'яті Івановського був біль недавніх утрат, загибель Волоха, всі неймовірні злигодні там, у німецькому тилу, щоб він так просто міг змиритися з цією неувагою. Лейтенант зайшов у хату розвідділу до білявого молодого полковника і з ходу почав викладати йому суть справи, але той довго й невидюще дивився на нього, явно думаючи про щось інше. Потім полковник урвав його розповідь і загадав усе викласти письмово. Ніби між іншим, він запитав, чи пройшов лейтенант перевірку в Дольцеві, де перебував збірний армійський пункт оточенців.

Івановський образився. Він сказав білявому з гарно укладеним волоссям полковникові, що в Дольцеве він устигне, а от до німецького складу боєприпасів можна спізнитися, і тоді всі їхні намагання, всі втрати, в тому числі й загибель чудового армійського розвідника капітана Волоха, будуть даремними.

— Як даремними? — здається, вперше щось утямив полковник і відірвав олівець од паперу, на якому старанно креслив якусь складну, з численною кількістю граф таблицю.

— Дуже просто, — відказав лейтенант. — Загинули без користі. Ні за цапову душу.

— От як! — устав полковник, обсмикуючи гімнастерку і круто випинаючи напрочуд розвинені м'язисті груди. — Ви з якої, сказали, дивізії. Івановський назвав дивізію і полк.

— Це ж якої армії? Це навіть не нашого фронту. Так не пройде, пишіть пояснення.

Нічого не вдієш, довелося морочитися з цим «поясненням». Він писав його дві доби, ховаючись од прискіпливого генерала, що саме приїхав з передової і, як завжди, після недовгої відсутності наводив у штабі лад. Івановський тимчасово притулився у штабному АХО, з писарем якого напередодні розпив фляжку шнапсу, і той великодушно поділив з «нічийним» лейтенантом своє ліжко в напівзруйнованій пустій хатині. Щоправда, в додачу до фляги довелося обдарувати гостинного писаря трофейним дзеркальним компасом і назавжди розлучитися з гарненькою запальничкою-ченцем. Але за два дні лейтенант склав докладний звіт розміром у два шкільні зошити в клітинку.

Коли він приніс цей звіт, білявий полковник, очевидно, був не в настрої. Розмашистим точним рухом, не глянувши, він перекинув його зшитки на сусідній стіл, за яким сидів над паперами лисий бровастий майор.

— Ковальов, займіться. Що він там написав — мені читати ніколи.

Але Ковальов так само з якоїсь причини не міг прочитати це відразу, і лейтенантові нічого іншого не лишалось, як піти й чекати в своїй хатині. Він уже приклав до пілотки руку, щоб обернутися й вийти, як двері в хатину широко розчинилися і на порозі, нагинаючи голову, з'явився той самий, кого він найбільше боявся тут зустріти. Командири за своїми столами підхопилися, а лейтенант обернувся лише та так і завмер з піднесеною до пілотки рукою.

Напевне, його замизкана, незугарна постать — Івановський був у писаревій тілогрійці, без знаків розрізнення на ній і в заношеній суконній пілотці, коли всі командири штабу ходили в баранячих шапках, — здалася незвичайною і привернула до себе гострий погляд генерала.

— Хто такий? — тоном, який нічого приємного не обіцяв, спитав генерал, звертаючись до полковника.

— Лейтенант Івановський, командир взводу, — з натужною хвацькістю не своїм голосом відрапортував лейтенант і назвав свій полк і дивізію.

— Якої, якої дивізії?

Івановський твердо повторив номер дивізії.

— Що ви тут робите?

— Він з оточення, — сказав полковник, стоячи перед генералом і всією своєю імпозантною постаттю виявляючи належну повагу, але з відтінком фамільярної вільності. Івановський же скам'яніло застиг навитяжку, вперше у житті розмовляючи з таким високим начальством.

— Оточенець? Чому тут?

— Я тут з приводу німецької бази боєприпасів, товаришу генерал.

— Нова справа! — сказав генерал, стоячи упівоберта до лейтенанта. Погляд його прискіпливих очей не відривався від напруженої постаті Івановського. — Що за база? Де? Звідки вам про неї відомо? Ви розібралися, полковнику?

— Розбираюся, товаришу генерал, — зовсім іншим тоном, ніж розмовляв досі, сказав полковник. Однак цей тон людини, що говорить не зовсім те, як було насправді, змусив лейтенанта виявити нову зухвалість щодо полковника.