Василь Биков - Піти й не повернутися

— Полковник не хоче розбиратися, товаришу генерал, — випалив Івановський. Генерал кинув гострий запитальний погляд на лейтенанта, потім — на полковника. І лейтенант, відчувши, що тут може раз і назавжди дещо вирішитись, додав: — Артилерійська армійська база за шістдесят кілометрів звідси. Кілька ешелонів боєприпасів, охорона невелика, довкола дротяна загорожа в один кілок. Можна підірвати.

— Он як! Ви вже й розвідали? — спитав генерал і обернувся до нього всією постаттю у розстебнутому кожусі, з-під білих бортів якого блиснула емаль орденів. Голос його уже відтавав, лейтенант з радістю відчув це й одразу ж наважився сказати про все одверто:

— Можна запросто висадити в повітря. Або спалити. І наступаючі на Москву німецькі війська залишаться без боєприпасів.

Івановський висловив це і зразу ж пошкодував за свою поквапливість, яка тієї ж миті дещо зменшила тільки-но виниклу цікавість до нього начальника штабу. Генерал щось буркнув у комір кожуха й сів біля столу на лавку. Всі інші, як і до того, стояли на своїх місцях.

— Кажеш, запросто? Бух — і німецькі війська без снарядів? Так, чи що?

— Не зовсім так, товаришу генерал, — намагався виправити свою похибку лейтенант. — Ми вже спробували, але…

— Уже і спробували? Встигли? Ну і що ж?

— Двох утратили. В тому числі капітана Волоха.

— От як, лейтенанте… Як тебе? Івановський. Знаскоку не візьмеш, з головою треба. Але він молодець, — сказав генерал, звертаючись до полковника. — Якщо так, пошліть його з групою. Дайте чоловік з десять. Займіться цим. І не зволікайте.

— Він без перевірки, товаришу генерал, — тихо вставив полковник. Генерал незадоволено ворухнув бровами.

— Дурниці! Його вже перевірили. Німці перевірили. А це буде другою перевіркою. Я скажу Клюзіну — треба ж зрештою довіряти своїм людям. — І, повернувши голову до несподівано обрадуваного лейтенанта, сказав подобрілим голосом: — Готуйте групу, лейтенанте. Ось із ним. Позавтра доповісте про готовність. Ясно? — Єсть! — не сказав, а по-дитячому, в захопленні вигукнув Івановський і, хвацько козирнувши, зачинив за собою двері.

Назавтра йому пощастило менше. Полковник, до якого він знову прийшов уранці, відправив його до якогось майора Коломійця, лейтенант чекав цього майора півдня, і коли врешті дочекався і передав наказ полковника, той мало не знищив його першою ж фразою:

— А де я візьму людей? У мене нікого немає. Лишився один їздовий.

Відчуваючи, що все знову руйнується, Івановський не став більше нічого ні з'ясовувати, ні доводити, а рішуче, швидкими кроками попрямував до високої хати з гарними віконницями. Звичайно, його туди не пустили, він затіяв недоречну суперечку з невблаганним вартовим біля ганку і був уже просто у розпачі, коли двері в хату несподівано розчинились і на порозі з'явився сам генерал. Начальник штабу не відразу впізнав учорашнього лейтенанта, і тому довелося знову назвати себе і тремтячим голосом повідомити, що з організацією групи нічого не виходить. Генерал гнівно зиркнув на нього, немов у цій невдачі винен був сам Івановський.

— Як не виходить?

— Нема людей, товаришу генерал. Полковник послав…

— Зименкова до мене! — кинув начальник штабу комусь, хто стояв у нього за спиною, і той швиденько зник у сінях, куди, ні слова більше не сказавши, вернувся і генерал. Івановський зостався коло ганку сам на сам з вартовим, який із мовчазною злістю позирав на нього. «А все-таки не пройдеш!» було написано на його фізіономії. Та лейтенант уже й не поривався в хату. Він покірно зачекав хвилин двадцять, поки на ганку знову не появився старший лейтенант у кожусі з маузером через плече.

— Іди до капітана Зименкова і бери людей. Завтра о тринадцятій нуль-нуль генерал чекає з рапортом про готовність групи.

— Єсть! — сказав Івановський. Він не запитав навіть, хто цей капітан Зименков і де шукати його, — довелося з’ясовувати це у коноводів на вулиці. І справді, надвечір у нього вже був на руках список восьми бійців і одного старшини; десятим у цьому списку значився він сам.

І лейтенант почав готуватися.

Окрім людей, треба було одержати боєприпаси, пляшки КС, вибухівку, два метри бікфордового шнура. Четверо бійців були в обтріпаних шинельках, без тілогрійок, слід було їх переобмундирувати. Хтось довго не хотів видавати маскхалати (в накладній не було підпису старшого начальника), по лижі він їздив у тилове, за п'ятнадцять кілометрів, село. Останню ніч перед виходом він ледве подрімав зо дві години, поїв за день один раз, вистояв на трьох інструктажах, але о тринадцятій усе ж привів групу на подвір'я високої, з гарними віконницями хати. Цього разу його негайно ж пропустили в домівку, і він з тремтливою гордістю доповів про готовність виконати бойовий наказ.