Василь Биков - Піти й не повернутися

Вони, звичайно, розуміли, що склади можуть бути різні: з фуражем, боєприпасами, пальним, речовим, інженерним або навіть хімічним майном. Але можуть бути і з продуктами. Напевне, вірогідність останнього припущення здалася зголоднілим бійцям найбільшою, і капітан швидко схопився на ноги.

— Ану де? Далеко?

— Та кілометрів два звідси.

Вони скоро знялися з місця, поминули дубнячок, потім обійшли по краю вибалочка, перетнули мокруватий Лужок, знову позалазили в колючий густий чагарник і, не виходячи з нього, по команді Волоха усі разом стали. Крізь гілля вільшняка було видно, як по вибоїстій розбитій дорозі в негустий сосновий лісок повзли семитонні «б’юсінги», десь там вони розвантажувались і котили швидко вниз, мабуть, по нову партію вантажу.

Капітан зразу ж сів, де стояв, витяг із-за пазухи бінокль. Розвідники опустили носилки з Фіхом.

— Ох ти, що там навернуто. Оце так-так! — здивувався капітан. — Дротом обносять, так, так. А підходи загалом непогані. От би, коли смеркне… На, поглянь, — сказав капітан, передаючи бінокль Івановському. Лейтенант знайшов серед безлистого гілля прогалину, навів у напрямку лісу бінокль. Виразно побачив, як там розвантажували машини. Працювали, здається, полонені, неподалік од них стовбичили темні постаті в довгих шинелях з гвинтівками в руках. Під високими соснами на пагорку витяглися довгі громіздкі ряди зелених і жовтих ящиків. Трохи раніше складені стоси були вже накриті і обв'язані брезентом.

— Цікаво, що? — розмірковував капітан. — Та однаково. Влаштуємо фейєрверк на всю Смоленщину. Рукавицин, у тебе є протитанкова граната? Добре! А тол ти ще не викинув, Погрібняк? Ракети потрібно теж підготувати. Згодяться.

Він зразу ж у вільшняку склав свій імпровізований план нападу на склад, розподілив завдання поміж вісьмома стомленими, голодними людьми. Із пораненим залишив спочатку двох бійців, а потім одного Рукавицина. Своїм заступником призначив його, Івановського. Вирішили виступити, як тільки трохи смеркне.

— Веселенька буде ніч! — радів капітан, розтираючи померзлі руки. — Закурити б зараз, та нема чого.

Мабуть, краще буде висадити склад у повітря. Під дротом протягти заряд із шнуром, покласти під стоси. Вартового заманити в інший бік — як це зробити, Івановський знав, колись учив капітан Волох. Є кілька способів. Краще б, звичайно, вартового зняти взагалі, та коли об'єкт великий, вартових буде кілька, всіх не знімеш.

Так міркуючи, Івановський повільно спускався на лижах з непомітного вночі пагорка. В засніженій темряві взагалі не видно було, де пагорок, а де вибалочок, він тільки відчував це по вазі лиж на ногах, які то важчали, і тоді виникала потреба допомогти собі палицями, то легше бігли по снігу. Лейтенант весь час рухався на південь, час від часу перевіряючи напрямок по компасу. Праворуч, у туманній імлі, то наближаючись до лижні, то віддаляючись од неї, вигиналася все та ж річечка, яку він пізнавав іздалеку по нерівному шнурочку чагарника на її берегах. Ліворуч до неї збігали схили невисоких у згірочків, які доводилося перетинати лижникам.

З'їхавши ще з одного схилу, Івановський зупинився. Лижі затріскотіли в сухих стеблах. Лейтенант став роздивлятися на всі боки, щоб якось об'їхати це місце. Ззаду під'їжджали й спинялися один по одному його бійці.

— Ну як? — спитав голосно лейтенант.

Тут, здається, вже ніхто не міг їх почути.

— Угрілися, лейтенанте, — важко дихаючи, відповів Лукашов; біла пара валила від його дебелої постаті.

Судник схопив у жмені снігу і, зіпершись на палиці, почав його їсти. Незабаром під'їхали Хакімов і Краснокутський; ще хтось спускався по схилу.

— Дзюбін! — покликав лейтенант.

— Іде, здається, — не одразу відгукнувся голос із сутінків, і він подумав, що коли замикаючий тут, значить, усі в зборі, можна рушати далі.

— Як би перепочити, товаришу командир. Привал би, га? — з ноткою скарги запитав Краснокутський.

Івановський вийняв годинника. Велика стрілка наближалася до дванадцятої, мала вже досягла години.

— Відставити привал, — сказав лейтенант. — Ми запізнюємось.

— Уже ноги тремтять.

— Втягуйтеся. Потім легше буде. Так, за мною — марш!

Він боявся відпочинком розхолодити бійців, по собі знав, як трудно після привалу знову набирати темп. Важко було витримати певну швидкість протягом усієї ночі, може, навіть збільшити її, коли буде потрібно. Він знав — незабаром настане друге дихання і тоді легше стане всім.