Василь Биков - Піти й не повернутися

— Цікаво, цікаво, — сказав капітан. — Шкода, курива — як кіт наплакав.

— У нас теж ні тютюнини, — сказав Івановський.

Їхні обличчя стали враз серйозними, капітан натягнув на плечі свою порвану в кількох місцях куртку. Почуттями оволоділа невесела фронтова буденність.

— Давно бідуєте? — запитав капітан.

— З сімнадцятого. Як розбили під Косачовом.

— Що ж, підемо разом. Отут, на моїй карті, позначений стик, сюди й спробуємо поткнутися.

Вони пробиралися ще чотири доби, але ніякого стику в німецькій лінії фронту не знайшли, як, зрештою, не знайшли і самого фронту. Стояла глибока осінь, листя з дерев усе осипалося, після холодних тривалих дощів настала рання волога стужа. Дороги були забиті обозами, автомобілями, підводами передових і тилових німецьких частин. Бійці пристали від багатоденного переходу по бездоріжжю, змарніли від голоду. Декого почала доймати простуда, кашель. Лейтенанта мучили чиряки по всьому тілі. А потім у групі з'явився поранений у ногу розвідник, який не міг іти, і вони по черзі несли його на зроблених із жердин і плащ-палатки носилках. Тому не могли йти швидко, але командир не хотів залишати розвідника. Це був чудовий розвідник, ясноокий і білявий атлет на прізвище Фіх, який вільно розмовляв по-німецькому. Поранили його випадково, коли вони удень заскочили в село, щоб розпитати про дорогу та роздобути щось з їжі, й наткнулися там на німців. Першого німця, що вийшов із двору, капітан повалив ударом ножа в шию. Це виявився офіцер, і Волох за давньою звичкою розвідника насамперед схопився за його польову сумку. Та слідом за офіцером ішли ще двоє, один з них вистрелив із пістолета й влучив Фіху в стегно. Добре, що Балаєнко дав чергу, німець упав, і вони всі кинулися тікати городами, підхопивши пораненого, який після цього пострілу не міг ступити вже по землі жодного кроку.

Мабуть, німецька куля пошкодила якийсь центральний нерв, нога звисла, мов нежива. До того ж незабаром підскочила температура, певно, почалося зараження. Тривалі переходи завдавали неймовірних страждань пораненому, пов'язка весь час сповзала, рана кровоточила. Фіх, зціпивши зуби, терпів, усе більше хмурився і мовчав.

Одного разу вони спинилися перепочити на якомусь зарослому молодим дубняком пагорку. Листвяний ліс уже стояв голий і незатишний, лише приземкуваті дубки шелестіли на вітрі своїм дуже полинялим, але по-літньому густим листям. Тут було трохи зручніше: дубняк надійно ховав їх од чужих очей. Тільки-но спинилися, розвідники попадали на землю. З мовчазною відчуженістю на змарнілому обличчі лежав на носилках Фіх. Їсти не було чого, курити також. Два розвідники пішли на пошуки якогось житла, щоб роздобути їжі й нагодувати пораненого.

— Слухай, Фіх, — раптом сказав капітан. — Ти не бійся. Ми тебе не залишимо. Ми тебе винесемо, і все буде гаразд. Головне — не падай духом.

— Віддайте мій пістолет, — кволим голосом сказав Фіх.

Два дні підряд поранений вимагав пістолет, який витяг у нього з кобури Волох, запідозривши погане. Тепер кожна розмова з ним починалася й кінчалася вимогою повернути йому пістолет.

— Ну от, ти знову за своє! Віддам я твій пістолет. Але спершу треба донести тебе до своїх.

— Віддайте мій пістолет! Навіщо взяли? Для виправдання сумління? Плюнь, капітане…

Умовити його було неможливо, певно, Волох розумів це й особливо не вмовляв. Їхнє становище не залишало надто багато ілюзій, та вони й не потребували ілюзій. Безнадійність стану здоров'я Фіха була очевидною як для нього самого, так і для всіх восьми у групі, включаючи й давнього Фіхового друга сержанта Рукавицина, котрий усю дорогу доглядав пораненого, як тільки міг. Але біда полягала в тому, що можливості надто малі, й Фіх згасав на очах, а Рукавицин не міг йому нічим допомогти. З пригніченим виглядом він сидів біля товариша і брудною хусткою витирав його блідий спітнілий лоб.

— Оце-е справи! — мовив капітан. — Що ж нам з тобою робити Питання було просто риторичне, ніхто не міг та й не намагався на нього відповісти. А втім, капітан відповіді й не чекав — просто він міркував уголос. Одначе на цей раз міркувати йому довелося недовго — повернулися два розвідники і повідомили, що сіл поблизу немає, а лісова хатина, яка неподалеку звідси, стоїть порожня, нічим поживитися там не вдалося. Та, йдучи назад, розвідники побачили, як по дорозі в сусідній лісок одна за одною йшли навантажені машини, котрі швидко там розвантажувались і порожняком верталися тією ж дорогою. Видно, у лісок перебазовувався якийсь великий німецький склад.