Василь Биков - Піти й не повернутися

Здавалося б, про що мова — правда є правда, і коли її немає в творі, то немає, ясна річ, і самого твору. Азбучна істина, проте варто хоч трохи наблизитися до неї — виявляється не такою вже й простою.

Згадаймо: Микола Ростов «був правдивою людиною, він нізащо умисно не сказав би неправди». І про свою шенграбенську справу він «почав розповідати з наміром розповісти все, як воно справді було, але непомітно, мимохіть і неминуче для себе перейшов на неправду», бо, «дедалі більше запалюючись», розповідав «цілком так, як звичайно розповідають про битви ті, що брали в них участь, тобто так, як їм хотілося б, щоб воно було, так, як вони чули від інших розповідачів, так, як красивіше було розповідати, але зовсім не так, як воно було». Виявляється, «для того, щоб розповісти все, як було, для того треба було зробити зусилля над собою, щоб розповідати лише те, що було. Розповісти правду дуже трудно, і молоді люди рідко на те здатні». Як бачимо, не завжди по своїй зловмисній волі…

Ось згадка Василя Гроссмана у записній книжці воєнних років: «Переглядали комплект фронтової газети. У передовій статті вичитав таку фразу: «Добряче побитий ворог продовжував боязко наступати». Запис припадає на осінь 1941 року, і зафіксований у ньому випадок може бути повчально прикрим прикладом того, як правда, а її нетерпляче жадала знудьгована душа солдата, витіснила ту правду, що була в дійсності, і обернулася на нестерпну неправду. Воістину: правда про війну — не для боязкого пера, їй пасує мужність письменницького таланту, що не поступається перед мужністю воїна, який пройшов свій бойовий шлях від Бреста до Москви і від Москви до Берліна.

Такою мужністю повіяло зі сторінок книги; сила і свіжість їх, як неприховано пристрасно зауважує Ю. Бондарев, «полягала в тому, що, не йдучи всупереч традиціям воєнної прози, вони з усією достовірністю показали «вираз обличчя» солдата, і «п'ятачки», що стояли насмерть, плацдарми, безіменні висоти, у яких бачимо узагальнення усієї окопної скрути війни. Нерідко ці книги несли в собі. заряд жорстокого драматизму, часом їх можна було визначити як «оптимістичні трагедії», головними героями яких були солдати і офіцери одного взводу, роти, батареї, полку, незалежно від того, подобалося це чи ні невдоволеним критикам, які вимагали масштабношироких картин, глобального звучання. Книги ці були далекі від будь-якої спокійної ілюстрації, в них годі було шукати найменшої дидактики, зами лування, раціональної вивіреності, підміни внутрішньої достовірності зовнішньою. В них була сувора й героїчна солдатська правда» [2] Бондарев Ю. Собр. соч. в 4-х томах, т. З, М., 1974, с. 436. .

Сказане цілком стосується й повістей Василя Бикова, що ними він дебютував у «воєнній прозі»: у їхній ідейно-моральній проблематиці та образному ладові знайшли відбиття її типологічно загальні риси. «Третя ракета» сповістила про це на весь голос. Та водночас вона з не меншою яскравістю виявила й те неповторно особисте, що наперед визначило творчу самобутність письменника, особливості його манери, «почерку», стилю. Це не означає, що після «Третьої ракети» він уже не змінювався, що його «п'ядь землі», з якої він почав, і звідки не рушив і на крок, по суті, всюди лишається одна й та ж. Мало не всі критики одностайно визнали «якісне зрушення», намічене в творчості Василя Бикова повістю «Сотников» (1970). З неї «починаються 70-і роки. Так сталося, що саме в цій повісті виразно прозвучала нова нота, інтонація, з явилося трохи інше, мабуть, зріліше моральне «фокусування», — як вважає, скажімо, А. Адамович, відзначаючи і зрослий філософський потенціал биковської прози, і досягнуту ним досконалість психологічного аналізу і самоаналізу героїв. Щоправда, й він робить застереження, «що цей твір, ясна річ, не протистоїть іншим творам В. Бикова: він — розвиток їх, усього того, що було в них…». Але загальний напрямок розвитку дала «Третя ракета». Завершивши ранній етап творчого шляху Василя Бикова, вона остаточно утвердила його в літературі. І як зав'язь у квітці, як зерно, з якого виростає колос, поклала початок багатьом тематичним мотивам і конфліктним ситуаціям, улюбленим моральним проблемам і характерним поетичним особливостям, що пройдуть крізь усю його творчість.

Почнемо з інтонації оповіді — стриманої, розважливої, довірливої. У «Третій ракеті» вперше з'явилось «Я» письменника, котре надовго утвердилося пізніше у його прозі. Присутнє воно у повісті «Атака з ходу» (спершу, по-білоруськи «Проклята висота», 1968). Здвоєне «Я» — автора і його співрозмовника — постає в «Обеліску» (1972). Було б наївним вважати, що це «Я» належить самому письменникові, але не маємо сумніву, що герой, який веде розповідь від першої особи, близький йому духовно, а іноді й біографічно. Як свідчить Василь Биков, «Третя ракета» була для нього тією першою повістю, яку він «скомпонував з різних клаптиків» [3] Ці та деякі наступні свідчення автобіографічного характеру запозичені з відповідей письменника на запитання «анкети», складеної А. Адамовичем. Уривки наведено в статті А. Адамовича «Торжество людини». — «Вопросы литературы», 1973, № 5. власного воєнного досвіду. Вистражданість його й відчутно в розповіді Лозняка, гранично природній, сильний і мужній голос якого вміє не виказати хвилювання і пристрасті під зовнішнім спокоєм, приховати напруженість за неквапливістю. Спокійно і поволі розповідає він про фронтову долю гарматної обслуги і лише наприкінці своєї драматичної історії зривається раптом на тривожно запитальній ноті: «Як все це складно й тяжко! На скільки ж фронтів треба боротися — з ворогом, з різною наволоччю поряд, нарешті, з собою. Скільки перемог треба одержати, щоб вони склалися в ту, що буде написана з великої літери? Як мало однієї рішучості, добрих намірів і скільки ще треба сили! Земле моя рідна, люди добрі, дайте мені цю силу!..»