Василь Биков - Піти й не повернутися

Пробуючи якось осмислити новий поворот у своєму становищі, він повернувся назад, підібрав гвинтівку. Називається пошкодував патрон і — загубив життя. Проклята Зоська! Скільки це може ще тривати. Вважаючи її вбитою, він швидко забув про свій гнів проти неї, він навіть готовий був покохати її мертву, яка своєю смертю, безперечно, добре прислужилася б йому. Але тепер він її ненавидів як ніколи раніше. Вона стала страхітливою, нездоланною перешкодою на його і так заплутаній життєвій дорозі. Як йому позбутися її Та позбутися, напевне, було вже неможливо: випустивши її, він утратив над нею свою владу. І навпаки, діставшись до Княжевидців, вона здобула грізну владу над ним і тепер може зробити з ним усе, що захоче. Мабуть, у цей час, коли він метушиться по нічному полі, вона уже розповідає комусь про його злочин. За кілька днів про це стане відомо в загоні.

Хисткою, нерівною ходою Антон ішов проти вітру, не відчуваючи його морозних поривів, похнюплено опустивши голову, засунувши в кишені руки. Плювати йому на холод, на цей проклятий вітер у голому промерзлому полі. Війна заганяла його в глухий кут, з якого не було виходу. Куди він тепер міг податися, де шукати притулку? Він навіть не мав де переспати, поїсти, зігрітися; небезпека загрожувала йому з двох боків. Він так само і далі боявся поліції і німців, але й партизани з сьогоднішньої ночі ставали йому ворогами. Тепер не було сенсу шукати переправу за Німан — у Липичанку йому шлях закритий.

Але куди ж тоді не закритий Дедалі чіткіше осмислюючи безвихідність становища, він бачив немало винуватців своїх невдач, серед яких, проте, не? було його самого. За тридцять майже років свого життя він не звик зізнаватися собі у своїх власних гріхах, і коли виникав якийсь конфлікт, будь-яку провину він ладний був перекласти на інших. А сам він на власний розсуд завжди лишався безгрішний, бо, будучи суворим до інших, був великодушним до себе самого. Себе він любив і пестив, хотів лише добра, яке, траплялося, у нього відбирали інші. В даному випадку впоперек йому недоладним чином стала партизанська розвідниця Зося Норейко, винуватиця усіх його бід.

Антон сліпо брів нічним полем, без мети, душевно спустошений, розлютований через свої невдачі і, звичайно, перш за все на Зоську. Щоправда, зараз він докоряв собі за помилку, за те, що шкодував патрона і не вистрілив другий раз. Навіщо йому тепер цей патрон, навіщо ця гвинтівка? Хіба що для того, щоб убити себе? Але ні — вбивати себе він не буде. Він ще молодий і ще майже не жив. Незважаючи на війну, хотілося почати жити, як споконвіку заведено в людей, та не вдалося. Мабуть, не можна так усе відразу — жити, воювати, кохати і мати щастя. Шкода, що пізно він переконався в цьому. На кривавому власному досвіді, за який, може, доведеться ще заплатити все тим же власним життям. Але життя в нього одне, чому він має замолоду з ним розставатися?

Отупівши від невпинного зустрічного вітру, снігу і знемоги, Антон натрапив уночі на невисокий залізничний насип, майже беззастережно перейшов його на повний зріст і побрів далі, стараючись не згубити напрямок, взятий від Княжевидців. Не одразу він збагнув, що думає про той польський хутір, де так невдало перебув останню ніч із Зоською. Чому саме той, а не який-небудь інший, він не міг собі відповісти. Можливо, він ішов туди лише тому, що там були знайомі йому люди, і він розраховував перекусити в них і зігрітися. При цьому Антонові байдуже, як вони поставляться до нього, злості на них він не мав, хоча перший урок слід було запам'ятати на майбутнє. Тепер він не випустить із хати нікого, поки сам не вийде з неї. Але передусім він попоїсть і трохи відпочине в теплі, а потім буде видно. Потім він що-небудь придумає.

Йому терміново треба було щось придумати для свого порятунку, але думки його не йшли далі турбот цієї ночі і того знайомого хутора, а що робити далі, він так і не зміг придумати. Ясно було тільки те, що до партизанів йому йти не можна, до Копицького не можна теж. До Копицького був якийсь сенс прийти разом із Зоською, без неї ж у поліції його не чекає нічого доброго. От же диявольське становище, в яке його загнала війна!

Здається, він усе-таки ослаб за цю добу постійного ходіння по снігу, без відпочинку і без харчування. Кілька разів він спіймав себе на тому, що починає засинати на ходу, відчуття небезпеки притупилося в його свідомості, він не впізнавав місцевості й начебто ішов не туди. Відігнавши сон, він придивився і зрозумів, що знову переплутав напрямок. Як і позаминулої ночі, перед ним пролягла на заплаві Котра. «Це ж треба, двічі заблудитися на одному місці!» — думав Антон, дивлячись на кривуляку кущів уздовж річки. Судячи з усього, хутір лишився праворуч, ближче до Скіделя. Починало світати. Недавно ще густі, заткані снігопадом сутінки помітно рідшали, розбавилися прозорою світанковою синявою, довга зимова ніч уступала свої права дню. Антон не помітив навіть, коли перестав сипати сніг, якого тут намело майже до колін. Позаду тягнулися за ним свіжі, помітні навіть у сутінках сліди, і він подумав, що з такими слідами далеко не пройдеш. Так його швидко доженуть у полі.