Василь Бикав - Ходільці

Із цим його розумом, однак, сталося щось непередбачуване — плем’я зайшло не туди.

Після довгого шляху, коли воно нарешті досягло західного болота, місцини було не впізнати — так там усе змінилося. Або це було інше болото, якщо припустити, що Хірт помилився. Хоча спершу про таке навіть подумати ніхто не міг — їхній проводир не помилявся ніколи. Тим не менш, тепла цвіла вода у болоті була непридатною для пиття — кількоро смаглявих дітей, які пожадливо напилися з дороги, тут-таки й померли. А головне — тут була тьма-тьменна огидних водяних пацюків, вужів і страшних кровожерних почвар, подібних до крокодилів. Першої ж ночі під час ночівлі над берегом вони схопили і зжерли шістьох чоловік із числа ізгоїв, котрі спали на самому краю. Вранці ті підняли бунт із криками: куди нас завели? Дивно, але їх підтримали й інші роди. Мудрого, розтовстілого на ношах Хірта, зв’язавши, кинули в болото, де його відразу ж роздерла хижа зграя хвостатих рептилій. Тут-таки плем’я обрало нового керівника, і ним став може й не найрозумніший (навіть трохи дурнуватий), проте найдужчий чолов’яга на прізвисько Слон. Слон одразу ж оголосив, що, оскільки шляху вперед немає, потрібно повертатися назад. Ідея, заповідана предками, правильна, от тільки у племені забракло волі її здійснити, бо його проводирі виявлялися суцільно дурнями, мерзотниками і зрадниками. Від сьогоднішнього дня все буде інакше, і плем’я нарешті досягне своєї мети. Дружні крики підтримки збадьорили проводиря Слона, і він почав лаштувати людей у похід. Слоновий рід поставили на чолі колони, а попередній авангард, який складався з роду Хірта, запхали у самий хвіст. Тоді ж посмертно реабілітували старого сліпого проводиря, хоча його рід залишився на своєму попередньому місці, недалеко від хвоста. Плем’я знову розтяглося довгою нерівною чередою — з дітьми і старими, мулами, козами і псами. Начальницькі ноші всі потопили у болоті, вирішили дотримуватися принципу братерства та рівності — усім без винятку йти пішки. Слон ішов попереду і визначав напрямок, який вбачав за місцем сонця на небосхилі. Де воно було, туди й треба було прямувати. Слон сказав, що сонце не обдурить. Це було просто і зрозуміло, кожен міг у будь-який час проконтролювати напрямок руху. Всі дуже сподівалися на успіх.

Вони довго та вперто йшли уперед, і за певний час натрапили на вже знайоме кам’янисте плато з колючим кущовинням, кактусами й жорствою під ногами. Втім, це місце упізнали не всі, а лише найстарші. Бо ті, котрі народилися пізніше, тут не були й нічого не пізнавали. Вони тільки раділи новим враженням. Старші ж лише хитали головами й мовчали. Висловлювати свої міркування вони вже давно відучилися.

Потім почалися піски, а за ними бархани. Йти робилося все важче. Спека ставала просто нестерпною, але всі мовчали. Вони знали одне: треба йти.

Потім спеку поступово змінила холоднеча, а за нею почався вже й мороз. Змучені люди все частіше згадували, як тепло було біля рідного багнистого болота. Хоча б і з крокодилами. Крокодили ж усіх навряд чи поїдять...

І тоді якогось ранку, коли замерзло кілька немовлят, натовп розлючених жінок убив проводиря Слона. Замість нього обрали голосисту жінку на ім’я Ах. Вона й повела плем’я — звичайно ж, назад. Через ті самі бархани, піски, кам’янисте плато. До болота, крокодилів і щурів, яких стало ще більше. Нове покоління вкотре переконалося, що там жити неможливо, треба кудись іти. За проводиря обрали молодого хлопця, який мало що знав і ще менше пам’ятав. Він і повів плем’я попереднім маршрутом, через плато і пустелю — до холоднечі. Все повторювалось, як і раніше. Змінювалися тільки проводирі.

З того часу плем’я так і ходить — із кінця в кінець. Піти іншим шляхом воно не може, бо не знає куди. А цей вже закріпився у генетичній пам’яті поколінь. Досвід невдач і страждань не означає нічого, бо кожне покоління все починає спочатку.

Плем’я давно втратило незалежність, платило велику данину й почувалося нещасним.

Гнобили плем’я огидні й могутні люди-носороги. Вони не знали ні бога, ні моралі й безжально ставилися до кожного, хто не був носорогом. Зрештою, коли й був, ставились так само, аби-но лиш у чомусь пішов усупереч або якось інакше виділився з громади носорогів.

Вождем нещасного племені був молодий чоловік з гучним і славним іменем Ко, що означало Відважний. Він і був відважним, водив плем’я у бої за незалежність, хоча й не здобув перемоги. Мабуть, здобути перемогу над носорогами було просто неможливо. Але й капітулювати перед ними остаточно Ко також не міг. Він розпочав із ними переговори: багато що можна віддати, аби лиш носороги дали племені спокій. Звісно, крім незалежності. Люди племені зібрали ледь не всю кукурудзу, сою, боби і просо, всі свої спадкові коштовності: персні, сережки, браслети, неймовірно гарний керамічний посуд, виробництвом якого вже два століття поспіль славилися їхні предки. Коли приїхали посланці носорогів, усе те було акуратно розкладено й розставлено на галявині під віковічним дубом. Приїжджі обдивилися й обмацали кожну річ і від’їхали собі. А як через день повернулись, то сказали: мало. Ми прийдемо, переб’ємо ваше плем’я і візьмемо все задарма. Вождь Ко засмутився, бо у племені вже більше нічого не лишалося, чим би можна було задобрити носорогів. А тоді приїхав новий посланець від носорогів, який привіз наказ від свого володаря: віддати йому Айю, сестру вождя, найвродливішу дівчину племені.