Костянтин Симонов - Останнє літо

Коли Синцов увійшов до хати, де сиділа за столом Зінаїда і писала якийсь папірець, вона, звівши на нього очі, здивувалась, як швидко він з’явився.

— Здрастуй. Уже переказали тобі? — Вона підвелась назустріч Синцову.

— Що переказали? Нічого мені не переказували. Їздив на аеродром, супроводив, у Москві ховатимуть. По дорозі назад заїхав… Знаєш, звичайно, що в нас?

— Знаю, — сказала Зінаїда, подумавши про себе: «Я-то знаю, а ти ось не знаєш». — Сідай. — І, ще не вирішивши, з чого почати про Таню, відтягла час, запитала — Ти з ним був, коли це сталося?

— З ним.

— І тобі нічого?

— Нічого. Тільки його одного… І водієві руку.

— Нам так і казали.

— Так воно й є.

Зінаїда більше не розпитувала, мовчала, і він був радий з того.

— Тані немає?

Синцов розумів, що Таня могла бути тут серед дня тільки випадково, а проте спитав.

— Немає.

— Я напишу їй записку й залишу в тебе.

Синцов потягся до польової сумки.

— Стривай, — зупинила його Зінаїда. — Її вчора поранено. Небезпеки немає. Поранення не тяжке, можна вважати — легке.

Він тупо подивився на неї, ніби все ще не зрозумів, що вона сказала. Потім спитав:

— Де вона?

— Повезли в тил. Сама вчора ввечері повантажила на летючку. Шукала тебе зранку, дзвонила через чергового. Коли ти зайшов, подумала: він переказав…

— Куди? — спитав Синцов, не відповідаючи на неважливе: «дзвонила — не дзвонила», «переказав — не переказав»…

— У спину, — сказала Зінаїда. — Осколок гранати, невеликий. Усередині нічого не зачепив, ні нирки, ні плеври. Увійшов ззаду, знизу і застряв під ребром.

Почувала себе добре, коли я її повантажила, температура невисока. Дуже вдале, можна вважати, легке, — ще раз сказала вона.

— А чому, коли легке, не залишили на лікування в армії? Чому в тил?

Зінаїда знизала плечима:

— Що я, брехатиму тобі? Справді, легке. Вважається середньої тяжкості, бо в такому небезпечному місці. А по суті — легке.

— А чому ж не залишили? — знову спитав Синцов.

— Так вийшло. — Зінаїда помовчала й додала — Вона сама не схотіла.

Відповісти так було найважче, — за цією відповіддю стояло все, про що вона мала розповісти, а він дізнатись.

Та обличчя Синцова лишилося спокійним. Він почув саме те, що й сподівався зараз почути.

— Коли її вчора поранено?

— Близько другої години. — Зінаїда розповіла все, що знала сама. — Наш генерал звелів реляцію написати. На Червоний Прапор!

Але Синцов — це видно було з його обличчя — про орден ніби не дочув. Думав про інше: отже, до її поранення не минуло й шести годин від тієї хвилини, коли вона там, на Березіні, сказані йому про Машу і про те, що їм далі не можна бути разом. Усе в один день!

— У голові не вкладається, — сказав він уголос.

І справді, не вкладалося. Багато разів у житті боявся за неї, а ні вчора, ні сьогодні, після смерті Серпіліна, просто не спадало на думку, що й з нею ще може щось трапитись.

— Вона мені листа для тебе дала, — нарешті зважилась Зінаїда. — Ще раніше, перед наступом, написала, та все з собою носила. А коли прощалася, віддала для тебе…

Посидь прочитай, я зараз повернусь. Мені треба вийти.

Нічого їй не треба було, а просто вийшла, бо не хотіла й боялася бачити його обличчя, коли він читатиме того листа.

Синцов тримав у руках листа й майже напевне знав, що в ньому. Тільки написала раніше, ніж сказала. «З собою носила…» Боялася бути вбитою, чи що?

Він подивився на саморобний, потьмянілий, пожовклий від клею пакетик з її листом і вже хотів розпечатати його, дістати листа, але зупинився, вражений думкою, що її могло вбити. До цього, поки говорив із Зінаїдою, все думав про Таню — як вона поранена, «не тяжке, легке, маленький осколок увійшов, застряв…» — а тепер уявив собі, що могло вбити! І йому оддали б листа від неї, вже не від живої, а від убитої.

Залишилась тут чи не залишилась, і в який госпіталь попаде, і коли пришле звідти номер своєї польової пошти, та й у цьому листі що б там не писала, крім того, що вже сказано, — все одно це дрібниця проти того, що могло вбити!

З почуттям готовності до чого завгодно, коли вона жива, розірвав він щільно напханий папером пакетик, одірвав ріжечок одного з аркушиків листа, що прилип до обгортки, й почав читати. «Ваню, я винна перед тобою: твоя дружина, можливо, жива, а я вчора знала, але за цілу ніч не наважилася сказати тобі про це…» — прямо з цього й починався її лист. Далі вона писала подробиці: як саме дізналась про все від Каширіна, пояснювала, що Каширін працює в штабі партизанського руху їхнього фронту, і Синцов, якщо захоче, може сам туди подзвонити й поговорити. Неначе він не повірить її власним словам і почне перевіряти їх у Каширіна чи в когось іншого!