Костянтин Симонов - Останнє літо

Таня підійшла до водія й санітара. Санітар з веселим круглощоким обличчям допомагав водієві монтувати скат, і виявилося, що це давній знайомий. Ще під Сталінградом, коли відбили в німців табір наших військовополонених, Таня разом з цим санітаром подавала першу допомогу тим, хто лишився живий, і відтоді запам’ятала його прізвище: Христофоров.

Таня стояла на дорозі й дивилась, як водій і Христофоров монтують скат, але потім, почуваючи себе зайвою, — водій і так злився на докучливі поради лейтенанта, — сіла на приступку грузовика біля відчинених дверцят кабіни.

День був жаркий, дверцята нагрілись од сонця, і Таня, притулившись до них плечем, відчувала, які вони теплі.

Сиділа й думала про те, що тепер уже треба порвати листа, який лежав у неї в кишені. Навіщо він після того, як уже все сказала? Вона пригадала обличчя Синцова і як він затулився від її слів своєю покаліченою рукою в чорній рукавичці і, хоч недавно перед цим курила, знову скрутила цигарку. І тільки-но скрутила, як одразу пролунало кілька гучних пострілів, що злилися в один.

Водій лежав плиском на дорозі біля заднього колеса з гайковим ключем у руці, а з лісу на дорогу виходили німці з гвинтівками.

Може, тому, що в неї просто перед очима лежав на дорозі водій, Таня, побачивши, як з лісу виходять німці, згадала не про маленький трофейний «вальтер» у себе на поясі, а про німецький автомат, що лежав позад неї в кабіні грузовика. Водієва гвинтівка була акуратно прилаштована в гніздах саморобними пружинками так, що її одразу можна було вихопити з тих гнізд над вітровим склом.

А цей трофейний автомат, що лежав на підлозі кабіни, поки їхали, кілька разів потрапляв Тані під ноги, і водій казав їй, що й для автомата зробить зручне гніздо, тільки не так, як для гвинтівки — попереду, а праворуч, на дверцятах.

Згадавши про той автомат, що лежав у неї за спиною, вона смиконула його до себе за ремінь і, так і не вставши, чомусь усе ще сидячи на приступці грузовика, притисла автомат до живота й дала з нього чергу по німцях.

Спершу довгу — по всіх, а потім встигла ще одну, коротку, по німцю, що підбіг зовсім близько до машини й замахнувся гранатою. Не їхньою, німецькою — довгою, а якоюсь іншою, може, нашою. Коли Таня дала по ньому другу коротку чергу, німець уже кинув гранату. Їй так здалося. Спочатку кинув, а вже потім упав. А може, це було й не так, може, в нього спершу влучила її черга, потім він уже не кинув, а впустив гранату під колеса машини.

Під машиною гримнув вибух. Таню труснуло й скинуло з приступки. Вона боляче вдарилась об щось головою і, підводячись з землі, ще не зрозуміла, куди поранена: їй здавалося, що в голову. А насправді вона просто вдарилась головою і подряпала лоб і щоку об борт грузовика, а поранена була осколком гранати. Осколок вилетів знизу з-під машини, пробив приступку і застряв у неї під ребром, вище від нирки й нижче від легені.

Про все це їй сказали вже згодом, у госпіталі, після операції, пояснюючи, що вона в сорочці народилась!

І, певно, мали слушність, коли не зважати на все інше, що в неї було в житті і про що вона знала, а вони ні.

Уже підвівшись з землі, Таня згадала про автомат і, нахиляючись по нього, відчула біль у спині, від якого мало не впала, але все-таки підняла автомат. Один німець лежав зовсім близько, головою до неї, той, що кинув гранату. Два інших, у яких вона стріляла першою довгою чергою, лежали поряд біля пня, при самій дорозі. І ще один, трохи далі, і ще далі, в лісі, хтось напівсидів-напівлежав долілиць.

Водій, як і перед цим, лежав з гайковим ключем у руці, тільки тепер під головою в нього натекла калюжа крові. Тоді не було, а тепер натекла. І з грузовика з-під борту теж капотіла кров. А борт був розщеплений — стирчали відбиті білі тріски.

Ззаду, з-за грузовика, пролунав постріл. І Таня, ще притискаючи до живота автомат, про який вона не знала, що він уже порожній, ступила крок уперед, подивилась праворуч і побачила, що це, притулившись до заднього борту грузовика, стріляє кудись у ліс із своєї гвинтівки Христофоров. «Мабуть, навздогін німцям», — зміркувала вона. І пішла до нього.

Він побачив її, опустив гвинтівку й сказав:

— Утекли!

У Тані було закривавлене обличчя; Христофоров подумав, що вона поранена в голову, і, квапливо поставивши гвинтівку до борту грузовика, поліз по індивідуальний пакет. Але Таня, знову відчувши сильний біль у спині, сіла навпочіпки над водієм, що лежав біля машини, і, трохи підвівши йому голову, зрозуміла, що він мертвий; куля влучила йому ззаду, просто в мозочок. Вона опустила його голову і, все ще сидячи навпочіпки, обернулась до Христофорова, що розривав зубами обгортку індивідуального пакета.