Костянтин Симонов - Останнє літо

— Не треба, — несподівано для нього сказала Таня. — Нехай як буде, так і буде.

— Май на увазі, через півгодини повеземо вантажити поранених на летючку, і тоді вже… — Він не договорив, було й так зрозуміло: якщо з санітарної летючки потрапиш у фронтовий госпіталь, а звідти вивезуть, як це зветься у медиків, до госпітальних баз внутрішніх районів, то повернешся сюди не скоро, лише після остаточного одужання.

Начальник відділення знав про Таню, що в неї тут, у армії, чоловік. Тому, бажаючи зробити краще, ладен був порушити загальний порядок. І здивувався, коли Таня так рішуче відмовилась від цього. Не зрозумів, що відмовилася саме через те, що в неї тут, у армії, був чоловік.

Спочатку, після поранення, вона думала про інше: раділа, що жива, переживала за вбитих, особливо за водія машини, з яким перед цим так гарно їхали й розмовляли, думала про себе й про те, що з нею сталося тепер, оце щойно. І лише потім, після операції, вже дорогою сюди, почала думати про те, що сталося з нею не тепер, а до цього.

Це й змусило її сказати «нехай буде, як буде». Треба було тільки, сказавши це, так і зробити, не передумати за той час, який ще залишився до від’їзду санітарної летючки. Головне — знайти в собі сили не передумати зараз, а потім, коли вже поїдеш у тил, передумувати буде пізно.

Господи боже мій, звісно ж, їй і не снилося, що все станеться саме сьогодні! І не думала про це. І не хотіла цього. А все-таки вийшло так, ніби подала клопотання самій долі. Генералові тоді не зважилась, не подала клопотання, щоб її перевели звідси до якоїсь іншої армії, а долі подала. І доля розпорядилася так, як треба, і не відібрала в неї при цьому життя, а тільки поранила. «Поранення середньої тяжкості…»

Таня з тугою згадала Синцова і шість нашивок за поранення, що були в нього на гімнастерці, три — червоні, три — золоті. Усього півдня тому, там, біля переправи через Березіну, коли він притягнув її до себе, поцілував і хотів ще раз, а вона відірвалась, сказавши «незручно», вона побачила в нього над правою кишенею гімнастерки, просто перед очима, ті нашивки і навіть чомусь полічила їх тієї миті, хоч добре знала, що їх шість, а не п’ять і не сім, і знала всі його поранення, за які була кожна з цих нашивок. Не лише чула від нього, а й знала сама. Знала на дотик і шрам на боці, вище третього ребра, після першого поранення, і шрам під волоссям на голові — після другого, і шрам від третього, найтяжчого, від якого він мало не вмер, великий, на спині — від хребта до стегна; все це було ще до неї, точніше, до того, як вони стали разом. А його рука — то вже потім, коли вона вже була з ним. «Була з ним, була з ним», — беззвучно, сумно повторювала вона сама собі.

Таня знала, що там, на станції, де формували і відправляли санітарні летючки, весь цей час, усі одинадцять днів наступу працювала Зінаїда. Її через те туди й надіслали, що вона якраз підходила для цього з її гучним, чоловічим голосом і жіночою невідступною турботою про поранених. Там, на станції, нашвидкуруч збивали в состави порожняк, який щойно звільнився від вантажів, що прибули на фронт, вантажили в цей порожняк заздалегідь приготовлені нари, матраци, ковдри, чіпляли до ешелону перев’язочну, кухню, вагон для медперсоналу і гнали не гаючись далі від фронту, для перевантаження до сортувальних евакогоспіталів.

Вантаженням поранених займалася Зінаїда, про яку казали, що вона краще за будь-кого іншого знаходить спільну мову з військовими залізничниками.

Таня знала, що Зінаїда й сьогодні має бути там, на станції постачання, але все-таки перепитала в начальника відділення, чи там лікар Баришева.

— Там, як завжди. Побачиш її.

Зінаїду там, на станції, вона побачила одразу. І гукнула здалеку, але надто тихо, і та не почула й промчала повз неї, лаючись на ходу з якимсь капітаном.

А вдруге побачила Зінаїду лише в останні хвилини, коли лежала вже в теплушці біля дверей на матраці, покладеному на сіні; попросила покласти себе ближче до дверей, щоб, як їхатимуть, бачити дорогу, коли навіть зачинять двері, дивитися хоча б крізь щілини.

Таня боялась, що так і не зустрінеться з Зінаїдою, але цього не могло статись і не сталося, бо Зінаїда обходила одну за одною всі теплушки, починаючи з хвоста, перевіряючи, як розмістили поранених.

Щойно окремою машиною привезли якогось льотчика і, посунувши інших поранених, поклали в теплушку. Таня почула, як Зінаїда ще здалеку, підходячи до їхньої теплушки, запитала:

— Льотчика поклали, як я сказала?