Василь Биков - Круглянський міст

Вони підійшли до каністри, яку тепер Данило помітно не квапився брати знов, і Бритвін, мабуть, зрозумів, що настала його черга.

— Незручно ж. Як ви її несли? — здивувався він, підіймаючи посудину. Він опустив її, озирнувся навкруг і, відійшовши, приніс кривуватий ялиновий сук, просунув крізь ручки каністри. — Ось так буде краще. Ану берися, хлопче!

Він глянув на Степана, але той навіть не ворухнувся: нема дурних, він своє відніс. Хай береться Данило.

— Ваша черга. Ну й несіть.

— От дивак! — необразливо посміхнувся Бритвін. — Ти спробуй!

Але Стьопка навіть і пробувати не хотів, і тоді за кінець палки взявся Маслаков. Правда, незабаром стало помітно, що командирові нести дуже незручно: сповзав автомат з плеча; лівою рукою Маслаков діяв обережно — певно, ще боліла. Тут підійшов Данило.

— Дайте!

— Що, в другу зміну? Будь ласка — усміхнувся Маслаков і поступився місцем. Данило й Бритвін хутко пішли по схилу пагорба вниз, із ними поруч стрибав командир. Але тільки-но висунулися з лісу, ледве не наштовхнулися на село: неподалік, за городами, сіріли дахи з коминами, хлівці, на вигоні паслися гуси, і кілька хлопченят копалися під тином. Трохи повглядавшися в рідкий ще хмизняк, Маслаков круто повернув у бік, у вільшняк. Вільшняком вони йшли довго, допоки не наткнулися на якусь перекопану кротами стежину, яка вивела їх до струмка на лужку. Струмок перейшли по двох хлипких жердинах-кладках. Незабаром знову потрапили на польову доріжку, що вела до густої стіни похмурого ялинника. Думали відразу в нього зашитися, але дорога з версту тягнулася понад узліссям, окрай поля, яке завзято зеленіло густими острівцями весняної руні. Війна війною, а селянська душа без землі не могла: і сіяли, і орали, і жали. Що ж, треба було жити, кому хотілося пропадати, та ще з голоду. Маслаков усе пильнував по боках, часом озирався — Бритвін далеко не відставав од нього, жилавий, рукастий Данило терпляче тупав у своїх розтоптаних, та легких, утім, на ході постолах. Один лише Степан повільно волікся останнім: він притомився, на нозі муляла онуча, в намочених на бологі чоботах надокучливо чв’якало.

Врешті дорога знову повернула в ліс, під обвислі ялинові шати, і в усіх повільнішало на душі: ліс був союзником, охоронцем. Ліс був оборонцем.

— Ну, сіл більше не буде, — зітхнув Маслаков. — Загорани спалені. Ковші хуторські лісом обійдемо.

— Ще Прохвищі, — глухим і низьким, мов з діжки, голосом озвався ззаду Данило.

— Прохвищі зостануться збоку. За річкою.

— За річкою, еге. Племінниця там замужем.

Це був певний натяк, що таїв у собі чималу спокусу. Якщо в кого в селі траплялися знайомі, та ще й рідня, це означало багато чого, і не для одного лише лісового родича. Маслаков, звичайно, розумів це не гірше від інших і, мабуть, тому хвилину мовчав, щось прикидаючи.

— Потім, як назад підемо. Не зараз…

— Зараз ні. Де вже зараз, — легко погодився Данило.

Стьопка несподівано навіть для самого себе розчарувався: зайти в село він завжди був не проти, хоч і ризик, боязнь наткнутися на бобиків або німців — усе одно після набридлого лісового житла владно тягнуло до людей, до звичайного хатнього притулку, якого довгі роки не мав. Ця тяга жила в ньому ще з раннього дитинства, коли під час колективізації він утратив батьків, не пропадала в дитячому будинку і в школі ФЗН [3] Фабрично-заводське навчання. — Прим. пер. і особливо зміцнилася за війну, в його безпритульних партизанських блуканнях по лісу.

Ступаючи на слизьке, обідране колесами ялинове коріння, вони по одному обійшли величезну, із застояною водою калюжу на дорозі, і Маслаков обернувся. Було помітно, що скупі Данилові слова запали і в його душу.

— Коли вправимося, вночі заскочимо. Так тому й бути, — сказав командир групи.

Данило додав ходи, вони з Бритвіним наздогнали Маслакова, і Данило підхопив розмову, яка його відверто цікавила.

— Коли вправимося, до ладу було б. Великдень же…

— Великдень, ага. А взагалі — краще не заходити, — сказав Маслаков. — Менше біди буде.

Бритвін відчужено мовчав, а Данило і це, хоч без особливої охоти, підтвердив:

— Ну так.

— Якось зайшли — ледве втекли, — згадав Маслаков. — Пропонували, і я, дурень, погодився.

— Звісно ж, як кажуть люди: інших слухай, а своїм розумом живи, — пробубонів Данило.

— Атож. Закурить нема?

— Є трохи.

— То давай димнемо. Щоб веселіше жилося.

Носії охоче зупинилися, поставили на землю каністру. Данило відгорнув полу кожуха і почав порпатися в кишенях рудих сукняних, дощенту залатаних штанів. У Бритвіна тим часом знайшовся папірець — сторінка зі шкільного підручника з кресленням рівнобедреного трикутника. Стоячи поодаль, Стьопка байдуже позирав, як вони розідрали його на шматки і Данило відміряв кожному по щіпці самосаду. Стьопка також часом палив, коли було що, але тепер йому не пропонували, і він не просив, бо знав, як дорожили куривом завзяті курці на зразок того ж Данила.