Василь Биков - Круглянський міст

Покривджено притихлий, Стьопка і не згледів, як від халабуд показався Маслаков. Хлопець почув тільки, як під ялиною, встаючи, зашорхав кожухом Данило, підвівся і зручніше сів Бритвін. У Стьопки ж од чиряків ломило в шиї, і, щоб озирнутись, він мусив повернутися всім тілом. Через галявину навпрошки йшов їх командир. Одною рукою він ніс щось важке — здається, німецьку каністру, в якій звичайно тримали бензин. Підійшовши ближче, поставив каністру і зсунув з пітного лоба армійську шапку.

— Що це? — запитав Бритвін.

— Димок, димок робити будемо, — жартівливо заговорив командир групи. — Думав, грюкнемо — нічого не вийшло. Будемо димити.

Вони всі похмуро дивилися на каністру: Данило і Степан — ставши біля неї, а Бритвін — мовчки сидячи на своєму місці. Відомо, всі з прикрістю розуміли, що виходило гірше, ніж міркувалося: бензин — не тол; як би там не випадало, палити завжди гірше, ніж підривати.

— Так ми що? Хіба не на чавунку? — стримано запитав Бритвін, позираючи кудись униз, на командирові чоботи. Маслаков з жартівливою жвавістю в очах огледів своїх підлеглих.

— Ні, не на чавунку. В інший бік. На Кругляни.

— На Кругляни. А хто тобі групу комплектував?

— А що — кепська група? Сам підбирав.

Бритвін устав і підійшов ближче. Потім з якоюсь уповільненою важністю повернувся до Стьопки.

— А цього також сам вибрав?

— Кого? Товкача? А що, чим кепський підривник?

Бритвін з-під лоба запитливо й наполегливо глядів на командира.

— Де ж це він підривав? На кухні?

— Яке вам діло? — не витримавши, огризнувся Степан. — Подумаєш, начальник знайшовся!

— Тихо!

Маслаков, мабуть, лише тепер зрозумів щось. З його обличчя зійшла усмішка, без якої його риси зробилися різкі, майже жорсткі.

— Кого брав — моя справа, — сказав він. — Хто заслужував.

— Заслужував! Ти глянь, яка в нього гвинтівка, — кивнув головою Бритвін.

Маслаков повернувся до Стьопки.

— Ану, дай сюди.

Степан подав гвинтівку, Маслаков одкрив і закрив затвор, спустив курок. Суворо зирнув на хлопця.

— В чому справа?

— Та мушка трохи совається, — умисне, як про дрібницю, скоромовкою відповів Стьопка і прикусив губу. Поки Маслаков оглядав і обмацував мушку, хлопець усе більше хмурився і з ненавистю думав про Бритвіна. Чи він був винен, що Кляпець вручив йому цю ломачину? Чи йому самому не хотілося мати добру зброю? З особливим жалем він згадував свій ладний трофейний автоматик, який у нього забрали, коли переводили в господарчий взвод.

— Закернити не міг, га?

— Так не було чим.

— Тепер ніколи — на перекурі нагадаєш. Сам закріплю. Решта в порядку?

— В порядку, — поспішно відповів Стьопка. Маслаков ще зирнув на його тонку постать, перетягнуту ремінцем, довше затримав позирк на зав’язаному дротом чоботі, але не сказав нічого.

— Тримай!

Стьопка на льоту ледве зловив кинуту йому гвинтівку і з полегшенням зітхнув. Напруження його спало, головне обійшлося — його не прогнали; решта для хлопця вже не мала великого сенсу.

— Так. Тоді кроком руш! — сказав Маслаков до останніх. Каністру понесемо по черзі. Хто перший?

Першого, однак, не знаходилося, каністра стояла долі, над нею, чекаючи охочого, стояв Маслаков. Бритвін, за його, мабуть, старою звичкою, відійшов поодаль з таким виглядом, ніби його тут нічого не стосувалося. Данило чомусь дивився в ліс — мов не чув, що сказав командир. Тоді Стьопка з гнівливою затятістю зробив крок уперед і взявся за гнуту металічну ручку каністри.

— Та-ак, — непевно промовив Маслаков і коротенько зітхнув.

— Гаразд, починай, Товкачу.

Починати було не так уже й важко — з годину Стьопка, міняючи руки, ніс каністру. Закинута лісова доріжка вилася спершу в похмурому, мохастому ялиннику, затим поповзла низиною, вільшаним хмизняком, порубами. Чорним, грязьким торфовищем хлопці недовго обходили хлюпке, з талою водою болото, на якому в чагарях несміло ще зеленіли кволі зубчики весняної трави.

Ще спочатку Стьопка відстав, аби не йти поруч з Бритвіним, якого він уже майже ненавидів. Хлопець розумів, що колишній ротний незадоволений ним, бо сумнівався в його бойових якостях, а може, і взагалі вважав невдахою. В глибині душі Стьопка не міг не відчувати, що справді на радощах трохи поспішив з виходом. Мабуть, варто було попросити в Свириденка автомат або хоч закернити мушку, тоді б, може, і не було цієї гавкотні. Тепер, поміркувавши, він не вважав себе зовсім невинним, але й не міг погодитися, щоб йому «читав мораль» Бритвін, який тут, по суті, такий самий рядовий, як і вони всі. Якщо вже на те пішло, то Стьопка ще б витримав мораль од Маслакова чи від когось із загонового начальства, але тільки не від Бритвіна, якого він не знав, а тепер уже й не поважав зовсім. Мало що він колишній командир, але ж товариш з нього невартий, це стало ясно з самого початку. І це засмучувало, бо в тій справі, на яку вони вирушали, куди важливіше мати просто надійного товариша, ніж якогось там в’їдливого командира. Командувати, власне кажучи, не було ким — треба було волокти каністру.