Василь Биков - Круглянський міст

— Ну, мало куди. Світ великий.

— Світ великий, а місця нема. Вважай, для нас ніде нєт.

— Для нас нєт, — погодився бомж і ледве стримався, щоб не заплакати. Сльози чомусь підступили до нього надто близько, аж закрутило в носі. Але коротким намаганням він угамував себе.

Солдат уже скакнув з обриву, як бомж його зупинив.

— Чуєш… Ти там це… Ну, може, чверточку хоч? Ну, самогону, якщо може…

— Що?

— Ну, той… Випити мені, — слабим голосом потлумачив бомж.

— Чого захотів! — неласкаво озвався солдат і хутко пішов берегом річки.

Шлях свій сюди солдат приблизно пам’ятав, той пролягав удовж кривуляки-ріки. Звідси мо’ кілометрів п’ять було до броду, а там ще скількись полем до хутора. Заблукати він не повинен, тим паче, вдень. Тільки б не натрапити на людей, на міліцію. Головне — за річкою перейти гравійку-шосе, по якій, напевно, гасають патрулі, занепокоєно думав солдат. Усе ж як не було ризиковано, а треба було здобути вогню, без якого їм жити просто ніяк. А ще хлопець таїв прилипливу надію поїсти. Може, у старого перекусити буде що. Того разу він частував солдата картоплею з кисляком і навіть був хліб. Він довго ще шкодував, що хліба тоді з’їв одну лише скибку, і тепер відчув напівзабутий пах звареної в печі картоплі з підгарками на верхніх картоплинах. Може, йому пощастить, бо зголоднів він у зоні вкрай. А до жаб так і не подолав огиду і їв, хіба щоб не сконати від голоду. Ніщо його так не пригнічувало там, як голод, завжди хотілося їсти. Ніколи раніше не думав, що почуття голоду може бути таким невідчепним і таким гнітючим. Навіть у тому давньому випадку, коли спробував утекти від мачухи до бабусі на село і два дні просидів у порожнім хлівці без води і їжі. Їсти тоді навіть не дуже хотілося, було страшно, що його знайдуть. Його й знайшли. Дівчатка із сусіднього двора підказали міліції, і та взяла його на світанку сонного. Після був постерунок, якась дівчина в міліцейському, яка все щось від нього домагалася. Дуже соромно було затим повертатися до мачухи, і він ще день чи більше не їв. І не хотілося дурню…

Іти біля річки стежинами було досить незручно, ті тільки де-не-де залишилися в чагарниках і лозняку, а переважно позаростали поростом і кропивою — не згледіти. Тоді він випрямляв шлях і крокував де чагарниками, а де лісом; часом випадало перейти лужок з високою, до коліна травою, яка гучно шорхала по халявках чобіт. Людей не було ніде. Та, мабуть, і не могло бути — все ж тут починалася проклята зона, якої боялися за десятки кілометрів звідси. Він також боявся, але те давніше страхітливе почуття, з яким він ішов сюди, якось притупилося. Схоже, він став звикати до небезпеки чи змирився з нею як з неминучістю. Може, це й добре, а може, й ні.

Якби тільки пощастило на хуторі, думав солдат. Якби не зустріти чужих там, а дід йому допоможе. Як допоміг першого разу, так допоможе і ще. Та й він зважив на старого — пішов, щоб того не обвинуватили, що сховав. Через той випадок дід ніби став його співучасником і, напевно, також підлягав відповідальності. Цікаво, а чи підлягає відповідальності бомж? Мабуть, так. Все ж солдат розповів йому про вбивство, значить, той повинен доповісти владі. Принаймні не переховувати злочинця. Такі ось закони і таке право — донести на того, хто поряд, з ким поділяють хліб і ліжко… Дуже моральний закон, — нічого не скажеш, міркував солдат. Найбільшого лиха належало чекати від людей, які дуже дружили із законами, а бомж його не продасть, те солдат відчував певно. Чому він так відчував, хтозна. Мабуть, почуття не мають відповідальності перед законом, так само як і перед розумом, тому вони й звуться почуттями.

Одне було певно — за весь цей час бідування у солдата не стало нікого ближчого за двох чоловік — діда і бомжа, ось у чім справа. Вже вони втрьох також, мабуть, зв’язані одним нещастям, і коли що — з ними трапиться одна біда. Чи вже, може, трапилась…

А може, плюнути на все і мотати кудись подалі, — не в лад з власним настроєм подумав солдат. Куди тільки?

Так міркуючи, він ішов краєм бору, перейшов невисокий боровий горбок. Стало тепло, він угрівся, відійшов від учорашнього зливного холоду. Бушлат його майже висох. Навколишній боровий ліс, як завжди, ласкавою радістю клався на душу. Хлопцю було в нім гарно і приємно, і хоч тимчасово пропадало пригнічене почуття, що не зникало ніколи. Він захоплено озирав майже кожну соснинку і думав, що, може, це в його генах відгукується далеке замилування предків до лісу? Чи, може, лісу до предків — тепер як дізнаєшся? І раптом попереду перед ним розкрився величезний пустий прогалок, над яким широко світилося небо; багато сонячного світла розлито було так само на землі. Солдат підійшов ближче — на величезнім, у декілька гектарів просторі стояли сохлі руді сосни з так само усохлим рудим гіллям, з якого обсипалися додолу хвоїни. Все виглядало здаля ніби давнє величезне згарище. Але прикмет вогню тут не було видно, жодна сосна не обгоріла. Значить, це звідти, від Чорнобиля, вражений, здогадався солдат. Либонь, добре, однак, сипонуло сюди стронцієм або цезієм чи ще якоюсь трясцею, і ліс не витримав. Лише кілька молодих осичок несміливо зеленіли поміж мертвих сосен, більше жодного життя тут не було видко.