Василь Биков - Круглянський міст

— Поїсти не знайдеться?

Дід, певно, трохи оговтався від свого лиха і відчув чужий клопіт також. Мабуть, змарнілий вигляд солдата зачепив у його дущі інші струни.

— Якби ж було що! Печі другий день не палив. Хіба… Стривай, може хліба залишилося…

Він потупав у сіни, постукав там чимсь — дверцятами чи шухлядами — і виніс хлопцю нерівно відламаний окраєць хліба. Чималий, однак, окраєць. Солдат одірвав від нього частину і став пожадливо жувати. Хліб був такий смачний, що він ковтав його, здається, не дожувавши, весь час, однак, позираючи крізь отвір воріт на дорогу і поле. Дід знов опустився на ганок.

— Обжився, називається, — на восьмому десятку. Гадав, хоч пізно, але дочекався своєї пори. Хоч завдяки Чорнобилю. А то все ніяк було: чи то колективізація, чи то війна, чи то піднесення сільського господарства. А тут Чорнобиль! Казали, все шкідливе — і молоко, і продукти. Воно, може, комусь і шкідливе, а мені нічого. Завів господарство. Один. Живіт надривав, але ніхто не заважав. Либонь, боялися сюди потикатися. А я не боявся — працював. День і ніч. Зате і мав. Це раніше задарма. А тут, що зробив — твоє. Що посіяв — зібрав. Шкода, Чорнобиль цей, бодай він пропав. Хто його видумав на нашу голову?..

— Вчені видумали, — тихо мовив солдат. — Найпередовіші у світі.

— Бодай вони показилися, ті вчені. Хай би краще жниварку досконалішу видумали, щоб не мучився з цією ось, — кивнув він на напіврозібрану жниварку, що стояла у дворі біля воріт.

— Їм же щоб плутоній збагачувати. На ракети.

— А, ракети їм потрібні! Тепер домовин ось не наберешся, коли почнуть від Чорнобиля мерти. Домовини треба. Кажуть, у Менську вже в целофані ховають. Чи правда? А я собі взимку з сухої дошки змайстрував, ріжечки на замок узяв — гарна домовинка вийшла. Так забрали і її. Казали, знадобиться. Бодай їм так померти знадобилося…

Сумно і гірко було слухати те солдатові, але слів утішити його у нього не знаходилося — у нього не менше боліло своє. Він проковтнув половину окрайця і не наївся — хотілося з’їсти все.

— Діду, може, маєш ще сірники? — пригадав він і другу свою потребу.

— Ні, сірників нема. У самого десь півкоробки залишилося. Але, коли треба, можу «катюшу» дати.

— Яку «катюшу»?

Дід мовчки вийшов у сіни і хутко виніс звідти невеликий рудий кисетик, розв’язавши який, вийняв «катюшу» — скалка кременю, обламаний кінець напилка і якийсь жмутик шмаття.

— Оце ось, ударити, іскра вискочить, затліє, і роздмухати.

— Гаразд. І ще… Там напарник захворів. Якось би його підтримати…

— Он як? Захворів, кажеш? — насторожився дід, і в його страдницьких очах майнула тінь неспокою. — Від атома, може?

— Хтозна. Але їсти нема.

Дід зітхнув, повернувся, буцімто кудись рушити, але зупинився.

— Що ж тобі дати? Якби ж не вигребли все. Ось картопельки з мішок зосталося. Сказали: ми добрі, це тобі, щоб не помер. То бери половину.

— Не донесу.

— Ну відерце…

Вони удвох пішли в темний прохолодний куток, де господар, важко дихаючи, навибирав з якоїсь скрині торішньої, з довгими білими паростками картоплі. Набралося ненове покривлене відерце. Здається, не без шкодування дід подав хлопцю відро.

— Осісьо, більше нема. Якби ж ти двома днями раніше — все було: і сало, і ковбаси. Так побрали. Не побоялися, що й радіація…

— А як все ж з радіацією? — занепокоєно спитав солдат.

— Хто знає. Я їв і нічого, ще не помер ось. І онукам давав, коли приїжджали. Але ті навряд чи самі жерти будуть — на продаж! У Москву повезуть на нітрограцію.

Ось тобі й на, думав солдат. Він сподівався, що хоч дід живе в безпеці, якось хазяйнує біля самої зони, не голодує. Аж на діда знайшлась інша пошесть — не радіація, не голод, так бандитизм. Раніше селян грабувала влада, а нині ці — на фурах. Насправді, куди подітися трудовій людині, де знайти притулок?

Солдат торопко попрощався і з відром у руці попрямував тим самим полем навпрошки до річки. Спочатку озирався, але діда не було видко. На відлюдді зруйнованого села сиротливо тулилася пограбована садиба, трохи заслонена кількома деревами садка. Мов партизан, мов партизан, — думав про себе солдат, пригадавши якийсь фільм, що бачив у дитинстві. Тільки там партизани несли в ліс овечку, а він — відро бараболі. І все таївшись, боячися. Не дуже, однак, змінилися часи… Правда, ті хоч мали гвинтівки, а він що?

Весь час мимохідь він совав руку в кишеню бушлата і відщипував потрішки хліба. І кожного разу думав, що це ось — востаннє, що решту треба залишити бомжеві. І не міг утриматися. Голод його, здається, від того не меншав, а навіть більшав. Тоді він аж вилаяв себе — треба ж нарешті знати міру! Та його дурний живіт, мабуть, не хотів знати міри і потребував ще. Тоді солдат став утішати себе, що картоплю вже ж він принесе всю. Вони напалять на березі приску і напечуть її — вистачить на двох. Уже він наїсться…