Василь Биков - Круглянський міст

Зампотех тоді і вві сні не бачив свого хуткого майбутнього, був, як і всі, — в міру пив і не надто дражнив начальство. Зовсім не дражнити було ніяк, того б не зрозуміли ні друзі-товариші, ні підлеглі, ні навіть начальники. А головне, не було такої можливості, обставини вимагали. Дванадцять і більше годин у боксах біля настиглої на морозі техніки, з давно помороженими руками, на холоднечі й протягах, у неспинних сутичках з начальством — своїм штатним, штабним і перевірниками, — все те як є вимотувало сили й нерви. Єдиним порятунком від того було випити, розслабитись, оновити нервові сили, щоб завтра знову марнувати їх у тих самих боксах і тих самих сутичках.

Так тягнулося кілька років; мабуть, дотягнулося б і до жаданої заміни, якби якось у розпал полярної ночі в гарнізон не прилетів новий командувач ракетних військ. Генерал тільки-но був призначений на цю посаду рішенням Політбюро, яке підписав сам Леонід Ілліч, і мав залізну рішучість навести більшовицький порядок у найстратегічнішому роді військ. Зробивши дводенний розгон у підрозділах, знявши з посади двох командирів і трьох їх заступників, генерал вирушив на не дуже далекий (за 250 кілометрів) аеродром стратегічних бомбардувальників. Природно, як найбільший ракетний начальник, він не міг їздити на якімсь військовім «уазі», а привіз із собою в літаку спеціальний урядовий «ЗіМ», який його і підвів. А заодно знівечив і без того не дуже блискучу кар’єру дивізійного зампотеха.

А втім, давно те було, за стільки літ усе було передумано, і він давно не мав кривди на тодішнього генерала, що, як він чув, доживав свій вік на підмосковній дачі. Розумів, винен був сам, не треба було так поводитись, належало б остерегтися. Але як остережешся, якщо найближча тобі людина — дружина — тільки й пильнувала, щоб десь підловити його, підставити начальству, бачачи в тому своє мстиве жіноче задоволення. Того разу після генеральського розбору в клубі, коли командувач вже виїхав за прохідну і в полку з полегшенням зітхнули, він з дружком в акумуляторній хильнули пляшку 95-градусного і зампотех завалився спати. Минулої ночі спав усього якихось три години після шаленого передперевірочного авралу в автопарку і тепер спав, мов забитий. І раптом дружина штурхає його в плече — прибіг черговий, Черговий передає наказ командира поїхати на 27-й кілометр, де в командувача поламався «ЗіМ». Чергові вже їздили, не можуть зрозуміти, в чім справа, — двигун не заводиться. Що було робити сонному, нетверезому зампотеху? Обклав матюком дружину (навіщо сказала, де спить?) і надів кожуха. Машину він доволі хутко налагодив (у тої вийшов з ладу ланцюг високого напруження), і вона завелася. Але поки він корпався під капотом, досвідчене око командувача, либонь, щось у ньому вбачило, він спитав прізвище зампотеха і кинув ад’ютантові — запиши. Зампотех подумав: о, буде подяка в наказі, і скромно порадувався. Наказ справді незабаром прийшов з підсумками високої перевірки, і там після багато чого іншого оголошувалося про звільнення в запас невідповідних службі офіцерів. Серед інших було і його прізвище. І це за два роки до вислуги на пенсію, з неладами в сім’ї, у приполярному гарнізоні, де неможливо було знайти ні квартири, ні роботи.

А тут і зовсім роз’юшилася дружина, яка не терпіла його в погонах, де вже було їй миритися з безробітним. Півроку вона домагалася розлучення, а розлучившись, тут же записалася з довгов’язим, як жердина, прапорщиком, недавнім своїм коханцем. Та ще поскаржилася в політвідділ на моральний розклад недавнього чоловіка. Під час чергових розборок на партбюро він, не стерпівши, кинув на стіл свій партквиток і в той же вечір добряче напився. Згодом, як не стало грошей, кудись поїхав з випадковим товаришем по чарці, у якомусь північному містечку влаштувався інженером місцевого автопарку, де через півроку його понизили до бригадира механіків. Потім кілька місяців працював звичайним шофером, допоки ДАІ не відібрала права. Мабуть, самий час було одуматись, зробити якісь висновки зі своєї кар’єри навпаки, але одумуватись зампотеху не випадало. Насамперед не було часу. Жив без сім'ї, знався з безліччю друзів-братів горілчаних, чудових, на його думку, хлопців. Хтось із них присватав його до також непоганої жіночки (немолодої, правда), яка працювала в гастрономі. Як він тепер розумів, то була терпелива жінка і хотіла йому тільки хорошого. Вона нікому на нього не скаржилася, коли він по тижню не з’являвся дома, лише частенько плакала, і якось йому стало її шкода. Коли вона сказала, що, може б, він підлікувався в ЛТП, він погодився. Три місяці він сумлінно відмучився серед таких, як сам, небораків, ковтав усіляку погань, драв кишки від блювання. Але терпів, — він справді прагнув вилікуватись і зав’язати. Він дуже зрадів, коли лікарська комісія визнала його лікування закінченим і виписала відповідний документ, який він з радістю привіз жінці. Та, не менше його зрадівши, приготувала смачний обід з українським борщем, який він завжди любив, застелила стіл новим обрусом. Однак виявилося мало хліба, і він вирішив збігати в хлібну крамницю на сусідній вулиці. Господиня дала йому грошей — двадцять п’ять карбованців однією купюрою, він хутко купив хлібину й рушив додому. Йому можна було йти навпростець, через двір, біля дитячого садка, а можна вулицею, де на рогу містилася тутешня пивничка з ласкавою назвою «Уралочка». Не подумавши, він пішов по вулиці і біля пивнички, звичайно ж, натрапив на давніх дружків — одноокого Йосю і Колю Валявку. Ті дуже зраділи зустрічі, бо не бачилися від початку літа, і спитали, де був. «Лікувався, — сказав він. — У ЛТП». «Ну, і як?»