Василь Биков - Альпійська балада

— Ще хочеш? — спитав Іван, нарешті доївши свою пайку. Джулія з підкресленою рішучістю, ніби побоюючись передумати, похитала головою:

— Нон! Нон!

— А це? — кивнув хлопець на шкуринку, яка й досі лежала посередині шкірянки.

— Джулія нон.

— Тоді давай так: навпіл.

— Вас іст дас — навпіл?

Дівчина допитливо зморщила свій носик. Сонце світило їй в саме обличчя, і вона щоразу мимохіть кривилась, ніби передражнювала Івана.

— Ну, трошки Іванові, трошки Джулії.

Хлопець розламав шкуринку й один шматочок дав їй, — вона нерішуче взяла й, відкусивши скраєчку, посмоктала.

— Карашо. Гефтлінген чоколято.

— Німці до всього змусять: і хліб шоколадом здасться.

— Джулія бєжаль Наполі — кушаль чоколято много, — розповідала вона, мружачи темні, мов ніч, очі. Іван не второпав.

— Тікала в Неаполь?

— Сі. Рома бєжаль. Батіка бєжаль.

— Від батька? Чому?

— А уна… Єдна історій, — неохоче відповіла вона, вдруге відкусила шматочок і посмоктала його. Потім довгим поглядом подивилася на шкуринку.

— Батіка хотєль пльохой маріто. Рускі єто муж.

«Чоловік! Вона була замужем!» — ця новина прикро вразила, а дівчина раптом стала неприємною і небажаною. Вона, мабуть, відчула це, бо швидкими очима скоса глянула на його зненацька спохмурніле обличчя й посміхнулася.

— Нон маріто. Синьйор Дзонгаріні нє біль муж. Джулія нє хотєль синьйор Дзонгаріні.

Усе ще похмурий, Іван спитав:

— А чому ти не хотіла?

— О, то біль ун сєгрєто.

— Який секрет?

Зиркаючи пустотливими, з іскорками очима то навкруги, то скоса на нього, Джулія смоктала шкуринку, а Йван сидів, утупившись у землю, і видирав з корінням жмутки трави.

— О, сєгрєто! Маленько сєгрєто. Джулія любіль, любіль… как єто руско?… Уно джовіното Маріо. Парєнь Маріо.

— Он як! — озвався хлопець і пошпурив траву; вітер одразу підхопив стеблинки. Іван обернувся до дівчини боком — йому чогось не хотілося дивитись на неї, він тільки похмуро слухав. А вона, ніби не відчуваючи його переміни, розповідала:

— Карашо біль парєнь, Джулія браль пістолє, бєжаль Маріо Наполі. Наполі гуерра, война. Італьяно шіссен [45] Стріляти ( нім .). дойч. Джулія шіссен. — Вона зітхнула. — Партіджано італьяно біль мальо, дойч мнього. Мнього італьяно убіваль. Мнього концлягєр. Джулія концлягєр.

— Що, проти німців воювали? — зацікавлено з сумом вимовив Іван.

— Сі. Так.

— Ого! — стримано здивувався він і спитав: — А де ж твій Маріо?

Вона відповіла не одразу, обхопивши свої цибаті гомілки, підібгала до грудей коліна, сперлась на них підборіддям.

— Маріо фу уччізо.

— Убили?

— Сі.

Обоє помовчали. Іванові чомусь полегшало, ніби минула якась неприємність. Він глянув на неї, і Джулія, ставши серйозною, витримала цей погляд. Ледь засмучені очі її під його поглядом почали тепліти, миттєвий сум розтанув, і дівчина засміялася.

— Почєму Іван смотрі, смотрі?

— Так.

— Что єст так?

— Так є так. Рушили до Трієста.

— О, Трієсто! — легенько підхопилася вона з трави. Іван теж підвівся, бадьоро з розмаху закинув на плече шкірянку, й вони подалися по маковому полю вниз.

Сонце припікало чимраз дужче. Тінь од Ведмежого хребта потроху вужчала в долині, спекотливе попелясте марево тремтіло під далеким узгір’ям, оповивало лісові схили. Тільки вгорі впевнено сяяли засніжені хребти, виставивши, мов напоказ, кожну бляклу пляму на своїх строкатих боках.

— Трієсто карашо! Трієсто партіджано! Трієсто море! — жваво гомоніла Джулія і, мабуть, під впливом бадьорості, заспівала:

Грайливо скошуючи на нього жучки-очі, вона неголосно, але дуже — ритмічно виводила незнайомі й тому ще більш принадні слова. Іван не знав, яка то була пісня, мелодійні її переливи скидались на лагідне хвилювання моря, щось пестливе й добре зачаровувало душу..

Хлопець, затамувавши віддих, слухав цей мелодійний відгомін іншого, незнаного світу, але дівчина раптом обірвала спів і наблизилася до нього.

— Іван! Учіль Джулія «Катуша»!

— «Катюшу»?

— Сі, «Катушу».

проспівала вона, задерши голову, й він засміявся: так це було кумедно і по-дитячому невміло, хоч мотив прозвучав непогано.