Коли рана трохи підгоїлась, Іван підв’язував на грудях руку і виходив із палатки. Удвох з Ахметшиним вони йшли на узлісся до зруйнованого села, де було величезне німецьке кладовище, покинуте фашистами під час торішнього відступу. Сотні, а може, тисячі хрестів виструнчилися на десяти з гаком гектарах, як не глянь, — уздовж, упоперек або навкоси, — рівненькі, мов на параді, ряди. Хлопці зрубували хрести й тягли до наметів. Хрести були з необтесаних підсохлих берізок і добре горіли. Топити ними грубку стало улюбленим ділом Івана: він спокійно дивився, як вогонь знищував останній спогад про чорну наволоч, котра знайшла такий безславний кінець на російській землі. Пізно ввечері, управившись з роботою, Анютка звичайно сідала на його ліжко-ноші і теж стежила за вогнем; у темному кутку хтось розповідав що-небудь страшне про війну або веселе про довоєнне минуле. І так було добре.
Але час ішов: одних поранених евакуювали далі в тил, інші, загоївши рани, виписувалися на передову, а натомість прибували до санбату нові, й одного разу незначна, на перший погляд, переміна враз порушила лагідний спокій цієї палати.
Якось після обіду, коли Іван заходився прибирати брудні ложки й миски, щоб однести їх на кухню, біля входу до палатки залунали голоси, тупіт, і двоє санітарів унесли пораненого. На ношах, укритий кожушком, лежав молодий ще командир з двома шпалами в чорних петлицях (як згодом довідалися, він був з танкової частини, яка підтримувала їхню дивізію). Майора почали влаштовувати в кутку, біля нього крутився сам комісар санбату. Іван трохи подивувався такій увазі й поніс собі посуд. А коли незабаром вернувся, то майор уже сидів на ношах. Угрівшись, він скинув хутряну безрукавку, і в нього на грудях заблищало, либонь, із півдюжини орденів. Хлопці в палаті притихли й зацікавлено повернули голову в його бік.
Легко поранений в обидві ноги, майор виявився балакучою людиною. Він не дивився марно в мокру стелю, як інші, а чимраз дужче гукав на сусідів, швидко перезнайомився з бійцями та санітарами, а до сестер одразу поставився по-дружньому, просто й весело. Через день чи два до нього почали вчащати друзі-однополчани, навідувалось іноді начальство. Хоч з усього було видно, рани в нього легкі, проте незабаром командир попрохав завісити його простирадлом. Хлопці не здивувались, — адже це був майор, і тому бажання виділитися чимось поміж бійців стало зрозумілим, дарма що цього й не робили в палаті легкопоранених. На прохання майора зважили. В кутку з’явилася задрапірована старими простирадлами кімнатка, і з того часу найцікавіше в палаті почало відбуватися там.
Іван став хмуритися, іноді ледве стримував у собі, здавалося б, безпричинну злість, помічаючи, як підбадьорилася, повеселішала Анютка, як вона за ділом і без діла ні-ні та й забіжить у ту кімнатку. Майор теж звернув увагу на моторненьку сестру і всіляко почав її вирізняти серед інших. Якось увечері вона довше, ніж завжди, затрималася там. Майор розказував їй щось про музику, про якусь оперу, Анютка слухала, перепитувала і взагалі надмірно зацікавилась його розповіддю. Навіть запізнилася доповісти черговому про стан хворих у палаті, за що мала догану.
З того вечора вона стала такою, як і раніше: безтурботно й жваво пурхала між ношами-ліжками, жартувала з бійцями, навіть якось заспівала «Синенький скромный платочек». Певно, вона і не здогадалася б про свою невірність, коли б тоді випадково не глянула на Івана. Мабуть, його погляд пройняв її до самого серця, бо дівчина затнулася, випустила з рук бинт, не піднявши його, вибігла з намету. Він, звичайно, нічого не сказав їй, тільки все думав, що це не так, не може вона зрадити, він помиляється, йому здається. Чуже кохання болючою раною постійно ятрило йому душу, і хлопець, як умів, оберігав його, страждав за нього, як, мабуть, не зумів би страждати за своє, якого ще не було.
Але, певно, він помилявся, заспокоюючи себе. Незабаром хлопець помітив, що Анютка не хоче навіть і поглядом зустрітися з ним і що їй дуже кортить подивитися за простирадла.
Так минуло ще кілька днів.
Якось Анютка робила майорові укол. Був досвіток, ще ледь розвидніло, і по той бік занавіски блимала «катюша». Іван у цей час замітав сосновим віником прохід у палатці. Чутливий до кожного руху за ширмою, він раптом угледів на простирадлах дуже красномовні тіні. Було видно, як Анютка злякано рвонулася з чіпких рук майора, але притаїлась і не скрикнула. Іван мимоволі затремтів, ніби його вдарило струмом, потім з невимовною люттю вилаявся, кинув об землю віником і плюхнувся долілиць на свої просиджені ноші.
Читать дальше