Василь Биков - Альпійська балада

Але було вже пізно — на подвір’ї загупали чоботи, і він рішуче позадкував у смердючу вузьку діру штандарів, прилипнув до стіни за виступом, зачаївся. У сіни вже заходили люди. Тільки-но він затамував дихання, як залунали голоси: то були німці, двоє чи більше. Господар не розумів їх чи, може, не хотів розуміти, а Іван усе чув, і перекладача йому не потрібно було.

— Вер іст? Вер ляуфт? [35] Хто такий? Хто біг? ( нім .). — кричав один німець.

— Ін дземаугенблік, іх габе гезеєн! [36] Щойно я бачив! ( нім .). — горлав другий.

— Паночки, не розумію. В мене нікого нема. Що ви!

В Івана трохи одлягло від серця — отже, господар своя людина, не викаже — добре, хоч у цьому пощастило. Тепер тільки б сховатися, залізти в найтемніший куток, аби не знайшли. І він щосили тулився до стіни, корчивсь у три погибелі і майже не дихав. Але німці залементували дужче, почали лаятися, на лаві заплакало дитинча. Звідкись, певно з печі, скочивши на долівку, до нього кинулася жінка, стала заспокоювати. Хтось, убігши до хати, скреготнув затвором гвинтівки; під штандарами промайнула тінь. Голосніше закричали малі, загрюкали тапчани — мабуть, розкидали постелі. Іван чекав, тримаючи руку на прикладі автомата, хоч не уявляв, як звідси можна стріляти. Німці гупали чобітьми, очевидно, зазирнули в піч, бо брязнула заслінка, і раптом промінь ліхтарика бликнув на задній стінці штандарів. Іван аж примружився, чекаючи вигуку «Гераускріхен!» [37] Вилазь! ( нім .). Але промінь був слабенький (мабуть, розрядилася батарейка), і німці, нічого не побачивши, потупотіли чобітьми далі. Незабаром кроки віддалилися: певно, шукали в сінях. Тоді він, усе ще непорушний, видихнув і тихенько вдихнув повітря, не вірячи собі: невже врятувався? І справді, кроки зовсім ущухли — було тільки чути, що діти схлипували біля печі та мати, тупаючи босими ногами, раз у раз кидалася до вікна — німецька мова лунала вже на подвір’ї. Там щось говорив господар, певно, випроваджував їх подалі від хати. І справді, незабаром усе затихло і господар, мабуть, увійшов до сіней, бо туди подалася жінка. Вона щось швидко заторохтіла, бідкаючись і мало не плачучи, але господар сердито гримнув на неї: «Годі! Помовч!» Вона змовкла, вернулася в хату і загомоніла до дітей.

Іван подумав було, чи не час йому вилазити, щоб переховатися кудись у надійніше місце, як господиня з жахом у голосі скрикнула:

— Петре! Петре! Ой, лишенько! Гриць іде…

Іван знову скоцюрбився. Господар десь щезнув, якусь мить його не чути було, потім на подвір’ї залунало лагідно-в’їдливе: «Добрий день, гер Петре!» Господар стримано відповів на вітання, почувся виляск, ніби нагаем по халяві, і той же голос якось надто байдуже, ніби мова йшла про собаку чи кошеня, спитав:

— Кого ховаєш? Ану, подать його сюди!

— Нікого я не ховаю, куме Грицю! Перехрестіться! Чого ви?

— Ага! Нікого? Що ж, перевіримо! Ганно! — гукнув Гриць.

— Я тут, куме, — озвалася з дверей господиня.

— Кого Петро ховає, признавайся!

— Ой, хіба ж я знаю! Нікого він і не ховає, куме Грицю.

— Не ховає. Ану, Настуню, скажи: де татко ховає бандита?

— Не знаю, — відповів боязко дитячий голос.

— Не знаєте. Побачимо, — з підкресленим спокоєм вимовив Гриць.

У Івана від люті на цього нелюда аж щелепи заболіли — так закортіло вискочити і всадити йому в черево з десяток куль. Але хлопець не знав, скільки там іще було помічників, і недобре передчуття опанувало ним. Іван збагнув, цей — не німець, він своє діло знає.

— Глух, принеси соломи. Ти, Жупане, теж. Зараз ми дізнаємося, де він ховається. Ми його підсмажимо.

На подвір’ї затупотіли кроки, десь поблизу хряснули двері, мабуть, од хліва. Іван догадався, що надумав цей, щоб йому до неділі не дожити, Гриць. Та невже вони наважаться підпалити, невже вчинять таке із своєю людиною, яка цього виродка називає кумом? — з болем міркував Іван.

Тим часом коло вікон щось шелеснуло, потьмарилося світло в штандарах. «Мабуть, поклали солому», — догадався Іван. Потім усе затихло: ні гомону, ні кроків. І раптом зойкнула ланка, але так розпачливо й здичавіло, що можна було подумати, ніби палять її саму, а не хату. За нею заголосили всі діти. Одразу засмерділо димом. Іван подумав, що всьому кінець, що згорить він сам та ще й занапастить людей. Мабуть, треба було вилізти і вбити цього негідника, але в нього десь у душі жевріла надія, що, може, не дадуть загорітися — тільки страхають.

І знову-таки: дати загорітися хаті, а потім вилізти — чи не забагато це кари і йому, і цій родині? В нестямі він не знав, що діяти, хоч розумів — треба негайно щось робити.