Алістер Кроулі - Щоденник наркомана

Саме зростання добробуту у вікторіанську епоху спричинило Велику Війну. Це була реакція школяра, у якого забрали пригоди.

Цей дивний стан розуму мав одну незмінну властивість: потік думок протікав крізь мій мозок, як широка непереборна ріка. Я відчував, що ніщо не зможе його зупинити чи навіть хоч якось змінити його напрямок. Моя свідомість мала щось від нерухомої зірки, яка здійснює свій шлях у просторі на правах своєї неминучої приреченості. І той потік ніс мене від одного набору думок до іншого, повільно і без напруження; це було схоже на затихаючу симфонію, яка містила в собі усі можливі спогади, що непомітно змінювали один одного без найменшого натяку на брак милозвучності.

Я цілком усвідомлював плин часу, тому що десь далеко бив церковний годинник, з величезними інтервалами між ударами. Тож я знав, що не сплю вже цілу ніч. Крізь відчинені французькі вікна на балконі заявляв про себе світанок.

Минули століття, довгі століття, і церковні дзвони оголосили про ранкову месу; поступово моя думка стала повільнішою, туманнішою; активне задоволення стало пасивним. Потрошку моїми видіннями поповзли тіні, а потім я більше не пам’ятаю.

Я прокинувся і побачив Лу, повністю вбрану. Вона сиділа на краєчку мого ліжка. Лу тримала мене за руку, а її лице, мов бліда квітка, нахилилося над моїм. Вона побачила, що я вже не сплю, і її уста з вишуканою ніжністю спустились до моїх. Її губи були м’якими та пружними: поцілунок повернув мене до життя.

Вона була надзвичайно блідою, а її рухи були млявими та слабкими. Я усвідомив, що й сам геть знесилений.

– Я так і не заснула, – сказала вона, – після того, як, здавалося, дуже довго намагалася взяти себе в руки. Мій мозок продовжував працювати як навіжений – я чудово провела час – просто першокласно! Я не могла піднятися, поки не згадала, що цей Фекліз казав про лікування похмілля. Тож я скотилася з ліжка, підповзла до Г, зовсім трішки нюхнула і сиділа на підлозі, поки він не подіяв. Це суперова штука, коли добре знаєш, що до чого. Він підняв мене за хвилину. Тож я прийняла ванну і вбрала оце на себе. Я все ще не відійшла. Знаєш, ми вчора перестаралися, правда, Кокі?

– Ще б пак, – сказав я слабким голосом. – Я радий, що у мене є медсестра.

– Саме так, – сказала вона з дивною усмішкою. – Час приймати ліки, Ваша Величносте.

Вона підійшла до письмового столу і принесла мені дозу героїну. Ефект був дивовижний! Я почувався так, ніби не можу поворухнути жодним м’язом, ніби тріснули пружини усіх моїх нервів. Та одна маленька понюшка всього за дві хвилини повністю відновила мої сили.

Утім, навряд чи у цьому була хоч частка радості. Я повернувся до свого нормального стану, а не до того, що можна назвати доброю формою. Я чудово міг упоратися з усім, чим потрібно, але думка про те, що треба це робити, зовсім не тішила. Я подумав, що ванна і душ приведуть мене в порядок; і, безперечно, я почувався вже зовсім іншою людиною, коли вдягався.

Коли я повернувся до вітальні, то побачив, що Лу граційно танцює навколо столу. Вона накинулася на мене, як розлючений звір; штовхнула мене на канапу і сіла коло мене на коліна. Поки я лежав, вона обсипала мене пристрасними поцілунками.

Вона знала, що я не в стані відповісти на них.

– Вам усе ще потрібна ваша медсестра, – вона весело розсміялася, очі блищали, зуби світилися і ніздрі роздувалися від збудження. Я побачив на одному з кінчиків її чудових закручених локонів блиск кристалу, дуже мені знайомий.

Вона потрапила у снігову заметіль!

Моя підступна крива посмішка говорила їй, що я добре знаю цю гру.

– Так, – схвильовано сказала вона, – тепер я знаю, як це робиться. Ти збираєшся докупи за допомогою Г, а потім розганяєш тарантайку за допомогою К. Давай вмикай щеплення.

Її рука тремтіла від хвилювання. Але на зворотному боці мерехтіла крихітна купка блискучого снігу.

Я втягнув її з ледве стримуваним захватом. Я знав: це лише питання кількох секунд, перш ніж це божевільне і піднесене сп’яніння заразить і мене.

Хто це сказав, що потрібно лише насипати солі на хвіст пташки, і тоді її легко зловити? Мабуть, цей тип думав, що він розбирається у справі, але він усе не так зрозумів. Все, що вам потрібно, – посипати снігом свій власний ніс, а тоді без проблем можете ловити пташку.

Що той Метерлінк знав про цього дурного старого Синього Птаха?

Щастя сховане у тобі самому, а кокаїн допомагає відкопати його.