Алістер Кроулі - Щоденник наркомана

Вона злегка здригнулася.

– Ви читали містиків, сер Пітер? – втрутився Фекліз.

– Боюся, не читав, друже, – відповів я. – Насправді я взагалі не дуже читаю, поки не виникає потреба.

– Я захоплювався ними кілька років, – відповів він, а потім зупинився і почервонів.

Ця думка, мабуть, викликала якісь дуже неприємні спогади. Фекліз спробував приховати своє збентеження за балакучістю і почав старанно роз’яснювати догмати святої Терези, Міґеля де Молінос та кількох інших, що прославилися у цьому напрямку.

– Розумієте, головне, – нарешті підсумував він, – це теорія, що усе людське всередині нас є основною перешкодою на шляху до святості. Секрет святих у тому, що вони відкидають усе заради однієї речі, яку називають божественною непорочністю. Це не просто ті речі, які ми зазвичай називаємо гріхами чи пороками, – вони є лише елементарними формами зла, переповненого вульгарністю. Справжня складність починається тільки після того, як ви позбулися подібних речей назавжди. На шляху до святості кожний прояв тіла чи розуму є сам по собі гріхом, навіть якщо цей прояв ставить звичайне благочестя у ряд людських чеснот. Аід говорила саме про таку ідею.

Вона спокійно кивнула.

– Я й гадки не мала, – сказала вона, – що цими людьми керує такий глибокий сенс. Я завжди думала, що вони заплуталися у релігійних ідеях. Тепер я розумію. Так, це життя святого, якщо вже потрібно говорити мовою моралі, без чого, мені здається, ви, англійці, не можете обійтися. Я відчуваю, що будь-який контакт, навіть із собою, забруднює мене. Я була королевою грішників у свій час, в англійському розумінні цього слова. Тепер я забула, що таке любов, окрім слабкого відчуття нудоти, коли вона потрапляє в поле мого зору. Я майже не їм – тільки звірі, що постійно носяться як оскаженілі, потребують тричі на день поїсти. Я майже не розмовляю – слова такі марні, і жодне з них не є правдивим. Ще не винайшли такої мови, з моєї точки зору. Життя людини чи життя героїну? Я спробувала обидва: і не жалкую, що обрала те, що обрала.

Я сказав щось про те, що героїн вкорочує життя. Бліда посмішка промайнула її запалими щоками. Цей холодний блиск мав щось жахливе у собі. Ми аж замовкли.

Вона подивилася на свої руки. Вперше я з неабияким здивуванням помітив, що вони були надзвичайно брудні. Вона прокоментувала свою посмішку.

– Звичайно, якщо ви міряєте час роками, то, скоріше за все, ви маєте рацію. Але який стосунок обрахунки астрономів мають до життя душі? До того, як я почала вживати героїн, роки змінювали один одного й нічого важливого не ставалося. Це було схоже на дитину, що малює каракулі у бухгалтерській книзі. Тепер, коли я увійшла в героїнове життя, хвилина чи година – не знаю, що з них, та й мені байдуже – містить у собі більше справжнього життя, ніж будь-який п’ятирічний період у часи до мого переродження. Ви говорите про смерть. Чом би й ні? Це абсолютно нормально для вас. Ви – тварини – мусите померти, і ви знаєте про це. Але я далеко не впевнена, що коли-небудь помру; і мені байдужа ця думка, як мені байдужа будь-яка інша з ваших мавпячих думок.

Вона знову замовкла, відкинулася назад і заплющила очі.

Я не претендую на звання якогось філософа, але було цілком очевидно, з точки зору найпростішого здорового глузду, що її позиція була твердою і неприступною, якби хтось хотів її похитнути. Як каже Ґ. Честертон: «З вибором душі не посперечаєшся».

Часто сперечаються, що людина насправді загубила здатність бути щасливою – характерну рису її менших братів, коли набула самоусвідомлення. Саме про це говорить легенда «Гріхопадіння». Ми стали схожими на богів, пізнали добро і зло, але платимо за це щоденною важкою працею, а «в його очах передчуття смерті».

Фекліз вловив мою думку. Він зацитував, повільно наголошуючи слова:

Думка величного вікторіанця, здається, остудила його. Він скинув із себе депресію, закурюючи цигарку і добряче прикладаючись до склянки з бренді.

– Аід, – сказав він з удаваною легкістю, – живе у блуді гріховному з особою на ім’я Барух де Еспіноза. Здається, Шопенгауер назвав його «Der Gottbetrunkene Mann».

– Сп’янілий від Бога чоловік, – ледь чутно прошепотіла Лу, кинувши сонний погляд на Аід з-під важких і посинілих від набряклих вен повік.

– Так, – продовжував Фекліз. – Вона завжди носить з собою одну з його книжок. Вона засинає під його слова, а коли розплющує очі, її погляд одразу падає на сторінку.