Роберт Вальзер: Розбійник

Отож десь років два тому, десь між п’ятою й шостою вечора, він справляв посиденьки в одному із наших вар’єте і з цієї нагоди викинув майже півсотні франків. Ви, либонь, знаєте, що до таких закладів ходять не задля того, щоб там показати себе скупердягою. Буває, до вас підсідає артисточка, помітивши з вашого вигляду, що її виступ вам приніс насолоду. Звісно, підсідає вона не заради того, щоб нудьгувати, й не заради того, щоб помирати зі спраги чи з голоду, ні, вона сподівається, що ви здогадаєтесь і замовите пляшку вина. А шоколад — його можна придбати в буфеті — ці співачки поглинають зазвичай з дивовижною пристрастю. Потім артисточка підлесливо звернеться до вас із проханням купити їй ще й сигаретки — за те, що вона так захоплено й зичливо на вас поглядає. Гаразд, ви її забаганку вволите, і це, певна річ, вам обійдеться вже в певну суму. А довкола ж вирує й співає життя. Зала напхана напхом — службовці і хіміки, селяни й військові… Антрепренер — той, як завше, закликає і публіку, і навіть артистів не гаяти часу, а розважатися. Якщо в нього лисина, то вона тільки сприяє виконанню його службових обов’язків. Приклад завжди заразливий, і позаяк вас бачать із дамою, яка щойно зійшла із підмостків, то й решту артисточок, її колежанок, сповнює така сама довіра до вас, і невдовзі ви вже опиняєтесь у колі компліментів та усмішок і почуваєтесь, немов осереддя, ба навіть душа всього товариства, — честь, тісно пов’язана з вашим-таки гаманцем, якого тут так поціновують і якого ви все частіше й частіше дістаєте з кишені. Співала співачка чудово. Уже те, як вона вибігла на підмостки, сповнило серце розбійника чарівною небайдужістю. На шляхетнім його розбишацькім обличчі сяяла усмішка. У ньому спалахував і складав вірші дух згоди з усім на світі. Кожен порух співачки викликав у розбійника захоплене «Так!» Усі епітети в нього набували найвищого степеня. Довкола в усьому запульсував електричний струм. У душі, мов маяк, світилася втіха. Те, що співачці довелося просити розбійника вгамувати свій запал, підказує нам, що він мимоволі її обійняв. Він був саме втілення безпосередности. Гребінця, що стримів у її косах, він обожнював, як щось святе. Колір її пофарбованих кіс він назвав просто казковим. Коли ви сидите отак у вар’єте й тішитесь повінню сміху, що рине, немовби із рогу достатку, а до вас несподівано підходить квіткарка і пропонує купити за два чи п’ять франків букета, то вам просто несила стриматись і знову не потягтися рукою до гаманця. Цей сахається, але мусить-таки розплатитися. О, як невимовно радіють жінки, коли бачать, що їх уважають вродливими. Часто робити це чоловіки забувають. Якщо вам забракне готівки, щоб сплатити рахунок, то залиште натомість, скажімо, золоті свої запонки або годинника, адже другого дня ви їх зможете викупити, байдуже, яка буде для цього погода — непевна чи навіть гарна. Ті, котрі люблять ходити до міського театру, поглядають на тих, котрі люблять ходити до вар’єте, звісно, звисока, навіть зневажливо і з присмаком заздрощів, як і загалом будь-який стан у суспільстві зазвичай ледве терпить поряд з собою будь-який інший стан — просто з любови і толерантности. Так було вже за Шілера, й так буде завжди. Один чоловік, який також страждає на гордощі, колись обізвав мене безсоромним нахабою. Власні вади ми легко переносимо на співгромадян, які, втім, не задля цього на світі існують. Треба все ж таки вміти вживатися із сусідами й ближніми. Часом на вулиці чи десь у кав’ярні зі мною не привітаються люди, по яких я відразу бачу, що в душі вони переді мною схиляються. Та визнати це такі люди, на жаль, не хочуть. На жаль? Та ні, я навіть безмежно радий, коли життя мені ніхто не обтяжує тим, що виявляє свої знаки поваги. Коли я десь сяду посидіти, до мене одразу підсідають то ті, хто сподівається на жваву розмову, то ті, кого більше приваблює моя зріла статечність, поважність, мій спокій. Схоже, те саме було і з розбійником, про якого тепер ми вже маємо змогу сказати, що він підбирав і поїдав хлібні крихти, які на столі після себе лишала вдовиця. Час від часу лишала вона на столі і надкушене яблуко, й він слухняно його доїдав. Та нащо ж надавати цьому милому хлопцеві такий просто спотворений образ? А втім, невже його образ ми і справді спотворюєм? У жодному разі. Адже вітчизняній, тобто швейцарській, спільноті, цьому об’єднанню інтелектуальних акцій і актів, біографія цього розбійника й далі лишалась загадкою. Йому вочевидь було більш до вподоби вчитися десь на горищі колоти дрова, ніж виводити літери, складати докупи слова і речення. За те, що він нарізував і нарубував дров, удовиця щоразу пригощала його підвечірком або перекускою — пляшкою пива і лівером — ще й неодмінно кидала: «Vous êtes charmant». У дівоцтві, розповідала вона йому, її називали «дурненькою». Коли вони вдвох розмовляли, то виходило так, що вона урочисто сиділа у позі світської дами, а він нерухомо і рівно, як свічка, стояв перед нею у позі прислужника. Якось він спробував був перед її видом у рококошному стилі всістися й сам, та вона заявила: «Це — непристойно». Він умить схаменувся і визнав, що вона має рацію, він, мовляв, бачить це й сам. Не раз він читав їй свою пишномовну прозу, тобто прозу урівноважену і добре виважену. Вдовиця господарювала у власнім салоні мод, де покупці цілий день одягали й скидали оті капелюхи, себто жіночі капелюшки, і розбійник щодня забігав до крамниці — поглянути, що вона робить і, може, що-небудь їй розповісти. Вона мала такі невеличкі, гарненькі, привабливі, ніжні, ґраційні, чарівні і милі ніжки, якими у свої, либонь, двадцять вступила у безрадісний шлюб (ми тут про нього вже згадували) і на честь яких він, наш розбійник, складав цілі оди. Якось увечері, о десятій годині, наприкінці однієї із їхніх дискусій — предметом її була Орлеанська Діва — він зізнався вдовиці, що не раз рано-вранці чинив з її ложечкою від вечірньої кави. На його зізнання жінка відповіла йому німим мовчанням, сповненим докору; вона прибрала позу, яку за давніх часів прибирали, мабуть, королеви, повернулась до нього спиною, що демонструвала, здалося йому, обурення, і, не відгукнувшись на його побажання доброї ночі, рушила в тишу і доброзвичайність своїх покоїв. Якою чарівною здалася вона йому тієї хвилини! Можна сказати, вона була мов намальована. Коли жінка простувала отак коридором, обурена і водночас усе ж таки, безперечно, трішечки втішена, — коли вона отак простувала, в її постаті було щось від образу на мідній ґравюрі. Які ж гарні бувають жінки, коли їм признаються у ніжних своїх почуттях! Але в цьому розділі на розбійника, безсумнівно, очікує ганебна невдача. Певна річ, ми цьому типові щиро й бажаємо цієї ганьби, адже він так любить соромитись! Любить, але, щоправда, не надто. Лише трішечки-трішечки. Зізнавшись тоді про ту кавову ложечку, в душі він од власної мужности аж затремтів. О, та він — просто лев! А ось вона була заміжжю за чоловіком, яких на білому світі тисячі і з яким котрась інша запевне жила б щасливісінько, лиш саме вона, ця вдовиця, жила нещасливо, недарма ж її прозивали «дурненькою». Вона навіть тихесенько, десь у душі, пишалась тією «дурненькою», що в ній жила. Це так вона думала сама про себе, справді трішки дурненьку. Адже дурість дуже часто буває пов’язана в жінки з чарівністю, авжеж, можна навіть сказати, саме у крихті дурости й чаїться та крихта чарівности. Отак було й з нею, вдовицею. «Я була тоді дуже нещасна», — якось сказала вона тому, хто так полюбляв облизати кавову ложечку й кому тим часом вона вже пробачила цю школярську старанність, вдаючи, мовби нічого про неї й не знає. Була нещасна? А чи може дурненька взагалі бути нещасною? Цей добросердий, цей м’якосердий такий чоловік — ідеться таки ж про розбійника — згодом ще довго про це розмірковував. Невже довкола і справді самі конфлікти та подружні романи? «Чом подружнє життя у людей так часто не ладиться?» — питав він себе. «Чому ви були зі своїм чоловіком нещасні?» — поцікавився якось він. Одначе вона ухилилась від цього прямого запитання і сказала: «Я не хочу про це вам розповідати. Ви, мабуть, нічого не зрозумієте, а мене згадка про те, що довелося зазнати у шлюбі, може лише відштовхнути від самої себе. А себе треба любити завжди». — «Ви були злі у шлюбі?» — «Не будьте таким цікавим». — «Щодо цього я швидше допитливий, аніж цікавий». — «Чому ж ви тоді подумали, що я могла бути злою жінкою?» — «Звичайно, ви завше були доброю жінкою, але злою людина часом стає саме тому, що вона надто добра». Вдовиця примовкла, і обличчя її позначилось чимось таким, що витає навколо одного з жіночих портретів Дюрера, — якимсь ніби страхом нічної птахи, що летить у пітьмі через моря-океани й сама до себе жалібно схлипує. Про той шлюб він не чув більше жодного слова. Дурненькі жінки, як ніхто інший, — великі майстрині тримати язик за зубами, вони вміють повестись тактовно й дістати від цього втіху. Немов через власну упертість, через бажання понасміхатися вони виявляють такт і шматок за шматочком, непохитно, але у пристойній манері поглинають свій біль від розчарувань, що випадають на їхню долю. А надто властиво це так званим «дурненьким». Може, їм такі милі власні страждання? Вельми люблять дурненькі й помріяти, і біда того шлюбу могла дуже просто полягати лишень у тому, що чоловік не відповідав її мріям, був не такий милий, Галантний, веселий, сповнений лицарства, набожний, шанобливий, дотепний, розумний, добрий, відважний, непохитний у переконаннях, цікавий в розмовах, поважний, довірливий і воднораз недовірливий, — одне слово, не такий, яким вона уявляла свого обранця на все життя. Щоб сталась велика біда, часом потрібно не так і багато. А тепер ось сидить ця дурненька зі слідами колишньої вроди перед шматком ковбаси на тарілочці, з’їдає від того шматка лиш ледь-ледь чи, може, й увесь, залишаючи тільки ковбасну шкірку, яку потім підхоплює паж, бо йому, бач, здається, що це смішно, а також щоб і самому трохи поклеїти дурня, а в двір зазирає сонце, і нерідко стоїть така тиша — як на морському дні, немовби будинки з усім, що в них діється, позастигали у вічно чистій, чудесно прозорій воді, видимі, але незвідані, перемінливі, але незмінні. А після всього розбійник ішов красти історії — він щоразу вичитував їх із таких невеличких книжечок для простолюду, а потім із тих оповідок, що прочитав, складав уже власні — складав і сміявся. Можливо, усередині в дурненької дрімала якась чоловіча половина, і тому жінка терпіла свого чоловіка, лише спустошуючи власну душу? На щастя, тепер жінка мала бодай оту милу служницю. До господині приїздило багато гостей із Парижа. З ними упоратись їй було не завжди легко. Влітку вона ходила в усьому білому, а про Ріхарда Ваґнера скромно казала, що вона його, як їй здається, не розуміє. Щоб розуміти Ваґнера, треба, мовляв, знати музику. А якось вона заявила своєму розбійнику, що він — просто йолоп. Ми свого ляпаса ще дочекаємось. Де і як — ви одразу дізнаєтесь. А капелюшок Едіт поки що нехай собі весело зеленіє.