Роберт Вальзер - Розбійник

— Якби ж то вони не були отакі самовпевнені, нетерплячі, рішучі й настирливі!

Так відгукнулася жінка про двох своїх доньок, які прагнули будь-що домогтися свого, так мовби прихильности, ніжности та ще й якої — безмежної! — засягають завдяки розуму, чи якоїсь майстерности, а чи, може, і хитрощам. Обидві сестриці Штальдер мали багато знайомих, серед них і кравчинь, як, скажімо, горянка Еммі. «Хто, як не ви, завилює тут перед усіма спідницями й не проминає жодного шинку». І хто ж це сказав? Одна із сестричок? А яким же буркотливим голосом! Та якби вона бодай разочок спробувала чимось його приворожити, то він би назавжди лишився їй відданим, а так він піднявся до мансарди вже відомої нам удовиці і зав’язав оте дивне знайомство. А якось, до речі, з однією із тих сестер Штальдер він повівсь надзвичайно грубо. Ми ще окремо повернемося до того випадку із недвозначним наміром «цього разу змалювати розбійника» таким, який він є, з усіма його вадами. Щоб узяти й зім’яти панночці капелюшка! Це просто нечувано! Та ще й серед людної вулиці. Вона трохи не знепритомніла. І ми її розуміємо. Це просто жахливо. А з другого боку, він саме вертався після ще однієї задушевної бесіди із редактором, який так настійливо ним зацікавився. Цей визнав костюм на розбійнику не лише бездоганним, а й таким, що цілковито відповідає його характерним рисам. Та чи не з’явиться знову та Ванда? І чи не навідувавсь він у той час до Будинку мистецтв? І хіба не омиває Ааре все наше місто так само ніжно, як ото чоловік піклується своєю коханою?

А тим часом кожна з дівчаток уявляє собі, нібито він закоханий саме у неї, — так сказала, натякаючи на залицяння, їхня мудріша матінка Штальдерка і засміялася — майже з вереском, а по суті, трагічно, немовби глузуючи і воднораз шкодуючи «всіх цих нещасних дурненьких дівчаток», цих збитих з пуття… Якось розбійник, до речі, освідчився одній симпатичній чорнявці, що сиділа за касою, — освідчився, тільки готовність на ній одружитися висловив якось досить недбало, тож вона сприйняла її як несерйозну й тому відхилила. А тепер ось його переслідували. Невже через ті пропозиції руки і серця, які він робив так недбало? Чи через безглуздість його досить серйозних намірів? Чи, може, через трагічність його комізму? Або через те, що в нього такий безвиразний ніс? Чи тому, що в цьому носі він, замість того, щоб скористатися носовою хустинкою, так часто колупався голими пальцями? Чи заслужив він на те, щоб його переслідували? Чи знав він про те взагалі, що його переслідують? Так, він знав, відчував, здогадувавсь. Цей здогад зникав і знов повертався, вмирав, щоб потім чарівно воскреснути знов. А може, його переслідували саме за те, що він курив сигарети одна за одною? Якось розбійник побачив у супі, який подали йому, волосину служниці, і йому навіть не спало на думку проковтнути її, волосину, ніби щось їстівне. Чи не за таку ось провину йому намагалися труїти вже й без цього нелегке життя? Ох бідолаха він, бідолаха. Іноді котрась з дівчат брала близько до серця його велику і нещасливу долю, адже він навіть іздалеку мав пригнічений вигляд. Його очі на людях спалахували, палахкотіли, наче вогники, роздмухані вітром, наче тиша, розтривожена подмухом вітру. Його очі були, мов ті хортенята, що крутять хвостами. Гарно сказано, правда ж? А Ванду я поки що стримаю. Як вона б’ється руками й ногами, як нетерпляче вовтузиться у непогамовнім бажанні почути й про себе. Ми маємо намір повестися з нею по всій справедливості. Ніхто, та ніхто ж і не знав, хто вона і як її звати, ту, почуттям до якої запалився розбійник. Та наразі залишмо це так, як воно є, без пояснень. Здавалося, знати про неї кортіло усім, одначе ніхто ні про що не довідувавсь. Це тримало усіх у страшенній напрузі! У такій, що часом складалося враження, нібито щось ось зараз урветься, але те «щось» трималося, не уривалось, бо міцніше було за те, що намагалось його розірвати. «Виводимо воші на голові за одну, за однісіньку ніч!» «Юнака, що має намір присвятити життя своє праці на рідній землі, чекає житло і уроки з усього, чого лиш юнак побажає навчитись, у домі того і того…» «Рідке мило, олія оливкова» і т. ін. Ось які оголошення потрапляли на очі розбійнику, коли він читав газети. Чи не було з його боку аморальним, по суті, вже те, що він приохотивсь читати такі оголошення? А крім того, у місті одна знаменитість через нього пішла на той світ, відкрутивши, немов ненароком, немов з неуважности, газовий кран, — просто впала й віддала Богу душу. Дехто стверджує, буцімто десь — чи то тут, чи то там — живуть п’ятеро хлопців, котрі називають розбійника своїм татусем. Та годі цих жартів. Чи розбійника переслідують не через таку його популярність? Схоже на правду. Хоч це — ще й не вичерпна відповідь на всі запитання. «Тебе переслідують», — сказала одна вельми поважна особа цьому найбезневиннішому з-поміж усіх безневинних, причетних до великих завдань і звершень нашої цивілізації. Він лише мовчки вислухав ці дивні слова. Вони пролунали, ніби якесь застереження із самої безодні. «Облиш, — тільки й кинув розбійник у відповідь, — я знаю про це вже давно, але ж, як ти бачиш, не надаю цьому значення, ані найменшого. Мене переслідують? Аж геть особливого в цьому нічого немає. Я волію дивитись на це, як на справу цілком другорядну, на таку, яка навіть не заслуговує, щоб на неї звертали увагу, щоб її взагалі помічали. Це — одна з тих серйозних справ, що їх серйозно ніхто не сприймає. Хоч самолюбство вони іноді трішечки й тішать». На тому ця тема, здається, і вичерпалась. Неймовірна якась легковажність! А крім того — всі оці аж надто чутливі й вразливі жінки, що просто тремтять за ним. А тим часом він брав у лейтенанта, котрий на жодній війні не бував, уроки з уміння не втрачати ніколи самовладання. А крім того — одна із хазяйчиних доньок, кажуть, мала неабиякий клопіт, бо марно була пройнялася до нього довірою і поклала на нього надії. На додачу до всього ще й це. А крім того — іще одне. Час від часу розбійник намагався привчити одну економку, щоб вона врешті затямила: він любить, коли вона йому каже, до прикладу: «Вийди з кімнати» чи: «А ходи-но сюди». Такі й інші подробиці нібито просочилися поміж людей і набули вже широкого розголосу, тож від репутації — такої чудової — цього розбійника не зосталося й сліду. Це правда, нагрішив він багато, таки дуже багато, цей молодик. І його помилки й провини перелічили ми ще зовсім не всі. Та й чи вдасться нам це коли-небудь зробити? Кількох коротеньких фрагментів з реєстру гріхів його й прогріхів вам буде, либонь, достатньо. Увагу однієї служниці розбійник звернув на те, до чого призводить людська зарозумілість, бо через неї його тепер цілком справедливо, мовляв, і переслідують. У чому це виявляється? Його намагаються зробити безвольним, невдоволеним, нервовим і роздратованим — одне слово, йому намагаються прищепити мораль. Чи їм пощастить — це ще, звичайно, велике запитання, бо він голову й далі тримає доволі високо, хоч особливої впертости й не виявляє. І собою, як здається йому, не пишається. Просто навчивсь не втрачати самовладання. Ось і все. Уже згаданий тут лейтенант з цього приводу заслуговує на відверте визнання. Якраз щодо цього сумніви не виникають, ні на хвилинку. Та все ж я поволеньки і обережно підходжу до розмови про досить-таки дивовижні речі. По-суті, мені навіть кортить заборонити собі взагалі про це говорити, але ж треба, таки треба сказати. Тож нумо нарешті розповідати — вже хоч би через те, що йдеться, либонь, про щось вельми смішне. В економки тієї всі руки були в ластовинні. Якось вона, ставлячи їжу на стіл перед ним, обійняла його тими руками, що на них оксамитова шкіра всіялася ластовинням. Та шкіра була водночас і тепла, і прохолодна, витерта насухо і водночас волога. І завдяки цій своїй шкірі служниця — або ж хатня робітниця — домоглась неймовірних успіхів. Маємо конче звернути увагу на те, або, інакше кажучи, неодмінно наголосити на тому, що, до прикладу, та жіночка із Померанії взяла із письмового столу, або секретера, розбійника портретик Едіт і отими своїми руками, що оксамитова шкіра, порвала його на клаптики — порвала йому на очах, щоб він усвідомив, на які вона претендує права. Вона просто хотіла завдати йому образи і спокійнісінько це й зробила, бо знала, що він украй добродушний, тобто вона його вивчила і вже давно збагнула, що йому до вподоби, коли з ним поводяться отак зухвало і самовпевнено, адже він відкривав їй цю частину єства свого надзвичайно старанно. У ролі, сказати б, наставника він постарався на славу. І ось той портретик Едіт — намальований він олівцем — опинився на натертій до блиску підлозі. Розбійник визбирав клаптики й ліг на канапу, а служниця — та лише скоса позирала на нього своїми зеленуватими очима. Чутка про це стала надбанням публіки і справила несприятливе враження, хоч той випадок усе ще не мав нічого спільного з купюрою на сотню франків, про яку ми згадали на початку цієї історії. Через ту сотню франків, яка вже віддавна набрала такого широкого розголосу, його теж переслідували і то, певна річ, із цілковитим правом. Одну таємницю ми можемо все ж відкрити: колись батько Едіт був, так би мовити, головою ученою. Але на цей час він уже переселився до підземного царства, себто перестав бути дієвим членом наземного царства. За життя він навчав свою чарівливу доню латини. Гадаю, не помилюсь, як скажу, що вона розмовляє всіма трьома нашими державними мовами. Якщо бути точнішим, то цих мов — чотири, але четверту не вважають цілком повноцінною, бо вона — своєрідні рештки від мови, яка відмирає і яку можна почути вже лише в кількох долинах у горах. Однак як же вигідно відрізняється наша ненька-вітчизна від сусідніх країн! Про це ми докладніше поведемо ще мову згодом. Тут відразу на пам’ять спливає пам’ятник одному пілотові, що першим на своїм апараті здійснив переліт через Альпи [15] Йдеться про пам’ятник Оскарові Бідеру (1891–1919) У Берні. . Розбійник щоразу розчулювавсь, коли випадково де-небудь знаходив загублену шпильку до кіс чи щось таке. А Ванда з Едіт познайомилися того дня, до якого тут нам із вами ще ген-ген як далеко; але про ту зустріч я таки розповім, неодмінно. Власне, краще сказати не «розповім», а «ту зустріч змалюю». А тепер — до тієї, яка впала в око і з якою розбійник заговорив одного вечора; вона тоді саме стояла, прихилившися до колони, а зустрівся розбійник із нею вже другого ранку, коли весняна погода всміхалася і весь світ розмальовувала у блакитні тони. Ці двоє походжали то туди, то сюди на узліссі. Була саме неділя. Ні, не треба було — ніколи й нізащо — цьому нашому підопічному довірятись такій особі, яку світ відштовхнув, від якої він відвернувсь і замкнувся. У тому, що розбійник зробив так, — його велика помилка, і коли бачиш бідаху у такім товаристві, то просто щемить у серці. І все ж ми беремо на себе відповідальність за нього у такий спосіб, про який можна сказати цілком відверто. На вранішнім леготі шепотілося листячко. Там, де ці двоє гуляли, походжали і інші люди. Пропаща душа показала йому, коли вони сіли на лавочку, свої черевички, хоч самі вони на увагу таку не дуже і заслуговували.