Роберт Вальзер - Розбійник

— Колись я була красуня, — проказала вона.

— Виходить, тепер ти красунею сама себе вже не вважаєш, — відповів він.

Його заперечення вона пропустила повз вуха.

— Я — родом з багатого дому. Батько мав фабрику. Зваж на це.

— Я ж бо до тебе не зовсім такий неуважний, — сказав він.

Сказав сухо і мило. А втім, вона геть не звертала уваги на те, що він казав.

— А тепер я зосталась ні з чим, — зітхнула вона й повела далі: — Молоденькою я вийшла заміж за одного солдата, дуже вродливого хлопця.

— То з вас, отже, була дуже гарненька пара.

Вона знову пустила повз вуха його зауваження, кинуте похапцем, і провадила далі:

— Та він, як перегодом виявилось, мало на що був здатний. Засинав на ходу. А в мені клекотав темперамент.

— І ти насміхалася з нього.

На це відповіла вона так:

— Він скидався на дерево із золотим листячком.

— Схоже, те дерево було, як на тебе, не досить зелене. Я тебе розумію.

Та, що оце розповідала, облизнула свої губенята й повела далі:

— Він злився на себе за те, що не міг мене задовольнити, а на мене він злився за те, що не міг мною натішитись. Я з усіх сил намагалася вдати, нібито ним задоволена. Та мої намагання, знов-таки, лише викликали у нього злість.

— Він тебе бачив наскрізь.

Вона втупилася перед себе, потому дістала з торбинки пуделко із пензликом та люстерком і припудрила вже не зовсім привабливі щоки; тоді оглянула в тому люстерку своє відображення й визнала, що подружнє життя із красенем зайшло в глухий кут, відкривши широкий шлях для смутку і туги. Нарешті поцікавилася в розбійника:

— Тільки зізнайся: ти — із поліції?

— Крий Боже, — сказав наш розбійник і підвівсь, щоб піти.

З лісу долинули звуки арфи, так ніби в кущах янголятка грали благочестиву музику, а з боку міста надходили, гуляючи, все нові і нові люди.

— Завтра вранці прийдеш сюди знову, чуєш! — промовила — сливе наказала — вона.

На прощання розбійник, якого вона, здавалося, вже почала цінувати, вшанував її шляхетним поклоном і з приводу нього в душі, певна річ, легенько всміхнувся. Таке власне ґалантне поводження з цією пропащою його неабияк потішило. Того самого дня, о четвертій пополудні, він уперше побачив Ванду. Дивитись на неї не можна було без того, щоб її не обожнювати. Едіт на той час уже працювала в отій невеличкій залі, та розбійник про неї ще нічого не знав. Задля справедливости маємо тут додати: на якесь офіційне запрошення розбійник виступав десь зі звітом про минуле своє життя, і всі там прислухалися до його надзвичайно глибоких думок і міркувань нібито з неабияким зацікавленням. Можливо, вже саме той вечір і власний виступ йому певною мірою і розтривожили душу, і в ній до життя пробудилося щось таке, що доти дрімало. Бо він довгий час, можна сказати, був мертвий. Друзі співчували йому і співчували собі через те, що мусили співчувати йому. І ось у розбійнику, отже, щось пробудилося, так ніби десь усередині в нього настав ранній ранок. До речі, він тоді десь також у скверику пристав був до гри в покотьоло. Та не варто, звичайно, тому покотьолу надавати аж такого великого значення. А ще у той час — атож, саме в той час — якось він супроводжував одну дівчину до театру. Давали анітрохи не менше, аніж «Фіделіо» самого Бетговена, цю диво-оперу, річ, як відомо, надзвичайно прекрасну від першого акорду і до останнього. Та мені і не треба про це вам казати, ви й самі добре знаєте. Краще скажу про одну прекумедну штуку. Щойно розбійник уздрів, як увійшла Ванда — так начебто перед її невеличкими юними ніжками стелилися білі хмаринки, щоб ступати було їй м’якенько і легко, — він миттю, тобто силою думки надав їй повноважень (хоч такі повноваження, мабуть, вельми сумнівні) російської імператриці й, поки чоло його пестила кав’ярняна музика, уявив собі, як Ванда уже проїздить у розкішній кареті, запряженій шісткою чи й двома шістками коней, проїздить петербурзькими вулицями повз цілі натовпи, зачудування яких переростає у тріумфальний захват. Ні, не зовсім дарма йому згодом сказали: «Та ти з’їхав із глузду, мій любий!» У звуках скрипок він чує суціль революції. Та облишмо про це. У кому живе дух енергії й дії, тому якраз і не гріх часом з’їхати з глузду. А загалом таки можна, либонь, повірити, що його переслідували, позаяк так виходило мовби само собою, позаяк це було дуже просто. Річ у тім, що розбійника ніколи не бачили серед людей, у товаристві, він завше був сам, як билиночка в полі. Його переслідували, щоб він навчився жити. Він був такий відкритий, такий незахищений! Він нагадував того листочка, що його хлопчик збиває дубчиком з гілочки, бо листочок своїм окремішнім виглядом просто привертає до себе увагу. Отже, розбійник мовби сам набивався, щоб його переслідували. А потім усе це йому навіть стало подобатись. Ширше про це — у наступному розділі. «У дітей світлі голови», — якось почув він на вулиці. У своєму становищі, бувши під наглядом, він видавався собі чоловіком цікавим. Його самолюбство тішило те, що йому випала честь бути немов під контролем, під чиєюсь опікою. А без цього він би давно вже, либонь, набрид сам собі. Те, що його, як це називалося, «переслідували», він розумів як воскрешення затонулого світу, тобто його власного світу, що, гадав він, потребував відродження. Тепер його хоч розуміли, про це свідчило вже бодай те, що на нього звертали увагу, з ним морочились. Йому це було, певна річ, приємно. Водночас помічав він, що серйозно про нього не дбає ніхто в цілому світі. Просто йому час від часу хтось трішечки переходив дорогу, та й це, як-не-як, вже було, либонь, дещо, либонь, навіть багато, адже перешкоди надають нам пожвавлення, руху, підносять наш дух. Він сказав собі, що слід пильнувати. Отже, той, хто мав би утратити будь-який спокій, став навдивовижу спокійним. Та він поклав собі все ж таки не поспішати. «Ніколи ви не нервуєте», — якось сказала йому одна дівчина, так ніби хотіла трохи його попрікнути. Мовляв, ні з ким він не водить компанії. Переважно оце йому й ставили завше на карб. А як він щоразу вагався, коли треба було щось купити — скажімо, гребінця чи валізу! Він і далі щоразу брав із собою в дорогу оту безглузду, розмальовану жіночу валізку, яку колись подарувала йому одна жінка. Розбійнику ніколи тоді не доводилось латати штани самому. Який непоправний прогріх! А крім того, історія з тією пропащою… Таке пам’ятають. Ні, таке не забувається. Йому все було б можна пробачити, тільки не це.