Роберт Вальзер - Розбійник

— Що ж, ганьба — це завше доля того, хто добрий.

І висміяв руку за те, що покара дісталася їй. Навіщо вона заступилась за нього? Навіщо поквапилась підвестися над його головою, мов щит? Тому що вона — природна його служниця? Невже такі слуги нам потрібні для того, аби вони приймали на себе громи, і блискавиці, і зуботичини, й не знаю вже, що там іще? Невже добрі люди мають щоразу поїдати ту кашу, яку заварили нерозважливі й злі? Як жорстоко пролунав його сміх у його ж таки вухах! «Але ж ти — моя рідна, моя!» — йому спало на думку сказати й руці, і самому собі. Виходить, через те, що вона — його рідна, їй так погано й ведеться. А може, це її навіть тішить. Адже трапляються душі, котрі свою глибоко сховану втіху аж тоді помічають (і то не відразу, а по тривалому часі, відчуваючи, як втіха входить у їхню свідомість), — аж тоді, коли їм пощастить помогти кому-небудь відвернути біду, коли вони стерплять страждання, коли задля чогось високого зазнають неласки і вип’ють до дна гірку чашу зневаги і кривди. Такі душі знаходять покріплення і насолоду, та й спрагу тамують, лише під суцільною зливою несправедливости. А тим часом рука його мала вигляд щасливий і немовби всміхалась у відповідь на безсердечність господаря. От коли б таких душ, як у цієї німої руки, та було більше і коли б їх усіх можна було пробудити, спонукати служити меті якій-небудь одній, цілісній! Скільки марнується сил, скільки тих душ у знемозі очікують свого застосування, прагнуть безчестя, життя і загину у повному власному розквіті! Але чом наш розбійник так доброзичливо і задоволено щойно ляснув по цій добрій руці? Як же ми любимо вдавати із себе великих, поблажливих! Хоч насправді — бездушні. Ніщо нас не переконує у власній порядності так, як думка про свою певну духовну обмеженість і нечулість. Можливо, ми й маємо тут цілковиту рацію. Людина, перше ніж опанувати себе, позбувається своїх почуттів. Опанувати себе — це якраз і означає вийти за рамки своїх почуттів, хоч у ці рамки, однак, щоразу ти все ж таки мусиш, та й хочеш, вернутися. Тож таке опанування себе щораз виявляється хистким і ненадійним. А слуги, ті, на долю яких випадають удари, виявляються дужчими, більшою мірою самими собою наповненими. А хто опанував себе, той утрачає спокій і виявляється геть безпорадним. А муки бувають двох видів: солодкі й гіркі. А опанувати себе — це завдання буває людині не до снаги і через те дуже болісне. А хто-небудь з великих, можливо, припав би з приємністю до моїх ніг. О, яким же розкотистим сміхом засміявся розбійник на думку про це! Дивні в нього ідеї. Він стратився глузду. Та хіба ж ті великі, скажімо, правителі, вибухають таким ось нестримним сміхом… Була собі якось одна королівська донька, що не сміялась ніколи. Завше спокійна, байдужа. І з кам’яним поглядом. Її з юних літ привчали всякчас зберігати спокій. Коли вона зводила очі на світ і бачила, як люди сміються, зітхають, кривлять душею і т. ін., її обіймала незбагненна тривога. Вона починала саму себе просто-таки боятись. І тоді королівна звеліла оголосити на все королівство, що того, хто змусить її від душі розсміятись, вона візьме собі за чоловіка. І такий об’явився. То був ремісник, парубок, тільки з вигляду нібито трохи дурненький. Королівна, щойно побачила парубка, не стрималась і голосно засміялася. Та лише через це вона не хотіла ставати йому за дружину. Її гордість повстала вже навіть супроти думки вийти заміж за простого кравця. Але ж він їй дістався, і вона його все ж узяла. І ось ми дійшли до ручної роботи. Вона стане основою для наступного нашого розділу. Ох, як нині вранці у мене затремтіли і руки, і ноги, щойно я уявив собі, що доведеться привести до неї ремісника-неотесу. Привести… до кого?

Неквапно й поважно, немов рецензент, я пишу далі й відверто кажу тобі, люба Едіт, що коли досі слава до тебе іще й не прийшла, то вона прийде згодом, адже у салонах чужоземних столиць можна почути про тебе розкішні історії. Тож усміхнися, не роби «міни», неначе вже цілими тижнями ллє, не вщухаючи, злива. Надумав оце я хоч і вельми чемненько, а все ж таки трохи звести з тобою рахунки. Нам тут не втямки, де тебе взагалі тепер носить. Чи не надто вже рідко ти виходиш на люди? Останнього разу тебе бачили в чорному капелюшку із довгими биндами, що спадали на твої такі чарівливі плечі. Лиш не занедбуй себе. Хотілося б ось що тобі сказати: ми тут до тебе ставимось досить-таки упереджено. Щодо цього з розбійником, у коханках якого ти ходиш, справа стоїть інакше. Ми ним опікуємось, і на наше прохання він до найменших подробиць розповідає про все, що поміж вами сталося, — про романтику і т. ін. Спершу він був заявив, буцімто подарував тобі якісь діаманти, і ти узяла їх, не повівши й бровою. Щоправда, він потім зізнався, що трохи збрехав нам. За це ми його, певна річ, насварили. До речі, ти, схоже, не знаєш, що в Балтійському морі є острів Рюґен, і наш розбійник уздовж і впоперек зміряв той острів кроками. Він таки світу побачив і то більше, ніж ти, адже ти не дісталася навіть Парижа. Твоя головна перевага, якою ти й козиряла, і козиряєш, — у тому, що тоді, в ресторанчику, тебе називали «перша красуня». У всіх таких закладах є свої «перші красуні». Одначе як там у тебе з манерами? Тобі можна казати про все без натяків. Нас оточують досить впливові друзі. Щось протиставити тому, що ми вже знаємо, тобі годі й думати. Розбійник запевнив нас, що виявляв тобі всіляку увагу. Ми беремо його під захист тільки такою мірою, на яку, нам здається, він заслуговує. А втім, боятись оцих наших слів тобі зовсім не варто. Від твоєї чарівности в захваті цілих півсвіту, надто того, що крутиться навколо літератури. Тобою цікавляться вже сила-силенна жінок. Усі вони одностайні у думці, що розбійник повівся з тобою негарно. Та я, наглядач його, — я іншої думки. Він кохав тебе й кохає донині і то так, як ніхто інший тебе не кохав і не кохатиме. Він передав тобі через третю особу цілий букет троянд за дванадцять франків, і ти побажала залишити квіти у себе. Дивні манери: приймати дарунки, а того, хто їх дарує, не вшанувати й одним-однісіньким поглядом. То скажи ж тепер, золотко: де ти цього навчилася? Розбійник, аби ти знала, частенько навідувався до однієї вчительки, і та щоразу, як вела з ним розмову чи як розмову із нею вів він, клала на стіл перед собою зарядженого револьвера, щоб на перший-таки непристойний випад свого співбесідника взяти і відповісти зброєю. Про це ти, здається, і гадки не маєш. Саме в той час, коли наш розбійник домагався у тебе прихильности, він домагався прихильности й ще в однієї, що, як і ти, теж ходила красунею в однім ресторанчику. Чи ти знала про це? Ми тебе просимо: не намагайся стріляти докірливим поглядом в автора цих рядків, такі намагання не тільки не мають ніякого сенсу, а навіть можуть на тебе кинути тінь провінційности. Адже тобі зовсім не хочеться постати у наших очах, що побачили світу, такою собі провінціалкою. Ми тебе просимо: не забувай про це. А та друга, чиєї прихильности також домагався розбійник, казала йому: «Ви такий ґречний». Вона була жіночка вельми привітна і вдячна. Якось у іншій кав’яренці він на обід узяв курку, а до неї — червоне вино. Ми про це згадуємо лише тому, що цієї хвилини на думку не спадає нічого важливого, а перо, як відомо, воліє писати радше про щось недоречне, ніж бодай на хвилинку спинитися. Можливо, у цьому — один із секретів високого рівня письмацтва, себто в тому, що писання весь час потребує мотиву, спонуки. Немає нічого страшного у тому, якщо ти нас не до кінця розумієш. А та друга одного чудового дня узяла й утекла — перебралася, цебто, до іншого міста. Щодо невірности, вірности тощо, то все це — поняття міщанські, амур з них відверто сміється. Ти, певна річ, це й сама розумієш. Такого гарненького носика, як у тебе, не було тоді в цілому місті. Сподіваємось, ти така сама чарівна і досі. А ось розумом ти не вражала ніколи. Розбійник казав нам, що робити це ти не дуже любила. У всякому разі, не докладала зусиль вочевидь. Хіба ти не знала, що він — просто дитина, а крім того, його вже давно переслідують, тому що колись він дозволив якомусь капітану-англійцю ущипнути себе за литку? Сталося це о п’ятій вечора у коридорі якогось замку, у грудні, коли рано починає смеркати. Розбійник запалював лампи й саме стояв на стільці, до того ж у фраку, бо він був слугою, хоч в ієрархії лише другим слугою. Тієї хвилини повз нього поквапно проходив отой капітан, який і дозволив собі уже згаданий дружній жест, і того самого дня обидва сиділи в кімнатці розбійника, що містилась на рівні бруківки, і було це незадовго ще перед вечерею, себто, власне, перед обідом, позаяк те, що споживали там зазвичай о восьмій вечора, називалось обідом. І тоді той англієць поставив перед розбійником делікатне запитання, а тепер ось ми теж делікатно питаємо в тебе, Едіт: чи тобі не здається усе ж таки, що ти трохи боялась розбійника? Щоправда, він, зі свого боку, і тебе трохи боявся, запевне. А з якої такої чудної причини ти протирала тоді — до речі, це було саме в той час — полотняні свої черевички серветкою? Що б то воно означало? Розкажи при нагоді. Про це наш розбійник розмірковував цілими днями, ба навіть тижнями, а відповідь так і не знаходив. Одного разу він підняв із підлоги якісь підставки чи блюдця, і ти мовила стомленим голосом: «О, мерсі». Ти взагалі полюбляла вдавати із себе стомлену — прихилялась, мов лілія, до колони, що підпирала у ресторанчику стелю, але сотня франків тобі так ніколи і не дісталася. Якби такі гроші тобі дав розбійник, ти просто перестала б його поважати, адже ті сто франків були б тоді суто літературним, об’єднавчо-письменницьким знаком. Бо якось в одному рукопису він розповів, як одній кельнерці тицьнув у ручку цілих сто франків, і потому всі кельнерки в місті тільки й чекали, мовляв, на ті поетично-ліричні його чайові. Тільки ж розбійник — не таке вже й слухняне теля, о ні. Та чому ти у відповідь на букет із троянд не вронила до нього ні слова? Це страшенно його дійняло до живого. Після того він довго не міг уже спати, а дітям ой як потрібний міцний і здоровий сон. Невже ти ніколи не помічала, як при тобі, під самим твоїм поглядом, що його так зачаровував, усе дитинне у ньому прокидалося й тяглось до життя? Чому ти бодай уряди-годи не подавала руки йому, не брала його за руку і не казала: «Ну ж бо, вгамуйся»? Невже тобі важко було зробити простий такий крок, адже цього кроку йому було б досить, щоб лишатись цілком задоволеним тобою й собою? Щоправда, тобою він був задоволений навіть і так, а собою ось — ні. Тож доведеться тобі таки визнати, що його ти ніколи ані на крихту не розуміла. Вдягала зелений отой капелюшок і йшла до розбійника, але, щоб для нього щось значити, на більше ти жодного разу і не спромоглася, адже душу нам, зрештою, тішать не тільки зелені такі капелюшки. А загалом влаштувалася ти непогано. Розбійник узяв з тебе приклад і влаштувався так само. Нам він казав, що цінує тебе стократ вище, аніж будь-яку із колишніх своїх коханок. Мабуть, він мав би сказати про це і тобі, та на думці у тебе були лиш оті ідіотські, нікчемні літературні сто франків, і тому ти в ньому бачила боржника і гульвісу, а не людину. Хіба ж якось ти не сказала кільком чоловікам зі свого оточення: «Та він трохи якийсь загальмований»? А загалом ти вважала, що він — хлопець славний. Посоромся, адже ти не розгледіла в ньому нічого, крім крихти добропорядности! Розбійник — це щось куди своєрідніше, цінніше й багатше, аніж тільки те, що розуміють під людиною славною і добропорядною. Якось увечері він сидів у гостині у вельми впливового чоловіка, і цей чоловік у розмові, окрім усього іншого, висловила думку: «Хто повноцінно не виявляє себе у житті сексуальному, той хиріє в житті духовному». Тоді настає своєрідне, як він сказав, отупіння. А може, він висловивсь і трохи інакше. Але саме в такому сенсі. А щодо отого англійця у замку, який ще до вечері надумав швиденько перемовитися з розбійником, то чужоземець спитав: «А ви до дівчаток ходите?» Розбійник на це відповів: «Ні». — «То які ж такі втіхи ви від житті дістаєте?» Розбійник не став тому англійцю пояснювати, як розважається чи як примудряється жити без усіляких розваг, а нахилився до руки співрозмовника і поцілував її. І ось для чоловіка такого не поскупитися (просто тому, що так вигідніше!) всього-на-всього на одненьке словечко «славний» — це все ж таки свідчить, либонь, або про недооцінку, чого сама жінка й не усвідомлює, або про нікчемну поблажливість, але не про глибоку якусь зацікавленість. Те словечко сливе як образу сприйняв і сам розбійник, а він — чоловік розуму не пересічного, а доволі глибокого, і ми змушені признати йому цілковиту рацію. Тоді чом же його, як ми чули, переслідують, коли він просто славний собі чоловік, та й годі? Чи можеш ти це пояснити? Та ні, він, слава Богу, був не завжди такий просто «славний». Він не знав би, де очі від сорому діти, коли б не був чимось більшим. Ти зволила так охрестити розбійника, неначе бажаючи приліпити йому ярлик пекарчука, або лоточника, або когось такого. Ми вимагаємо, щоб ти належним чином відповіла перед нами за це досить міщанське висловлювання. При тобі він поводився хтозна-як скромно, і через це ти судила про нього вочевидь поверхово. До речі, сама ти поводилась, можливо, і цілком слушно. Він досить відверто зізнався нам, що багато чим саме тобі завдячує. Він, поки з тобою не познайомився, не відав, мовляв, що таке сльози, а тепер, мовляв, знає, як на серці у того, хто плаче, і душевні страждання тепер видаються йому сущим раєм. Ми довго його не могли збагнути, та сам він, гадаємо, знав, що казав, а отой щирий вираз його обличчя підстав не давав припускати сумніви. Отже, ти все ж була його янголом, хоч сама про це і не здогадувалась; та саме тому ти такою для нього й була. Якось ти в чомусь йому відмовила, тобто невмисне відхилила його прохання, і він узяв та й пішов. Таж потім вернувся. На це можна було б не звернути уваги. Але ти йому, отже, усе ж дорога невимовно, тільки сама цього не розуміла ніколи, бо те значення, якого нам хтось надає, стає нам лише на заваді. Усі ми воліємо, щоб нас любили у міру. Усі ми не проти влаштуватися вигідно. Нікому не хочеться бути для когось святинею, бо тоді довелося б обернутись на символ. А слугувати взірцем — адже це неймовірна нудота. З цього погляду, люба Едіт, ти — велика, страшенно велика грішниця. Як на мене, із твого боку було б дуже мило це визнати, але ж ти цього, звісно, ніколи не визнаєш — уже хоч би тому, що для цього ніколи не викроїш часу. А втім, наш розбійник дістав те, чого й прагнув. Він сказав мені, що тепер на душі в нього так, ніби ти його сповнила чимось таким, чого доти в собі він так виразно не відчував. І в цьому — знов такий собі натяк на дитинну натуру. Після того, як ти відхилила його прохання, він пішов до одного письменника, в котрого дуже, ну дуже розумна дружина; вона піаністка, й коли вони втрьох — розбійник, письменник і та піаністка — сиділи і гомоніли про се і про те, жінка раптом устала, пішла у сусідню кімнату й, відразу вернувшись зі стосом книжок у руках, радо-радісінько скрикнула: «Ось! Повний доробок творінь мого славного чоловіченька!» Письменник замислено дивився в підлогу, немовби у нього перед внутрішнім зором постала ціла навала спогадів. Розбійник узяв той повний доробок собі на коліна, погортав одну книжку й промовив: «Я такий радий!» Я теж дуже радий — і то через те, що зможу тепер перейти до наступного розділу.