Роберт Вальзер - Розбійник

Навіть якщо мені все ж таки і пощастить дописати цю скромну книжку, то хіба це зашкодить письменникові-лауреату Дюбі із Дюбендорфа, п’єси якого йдуть у театрах з таким величезним успіхом і повним аншлагом? Хіба ми з ним — не колеги на спільній ниві наших прагнень і домагань? І, на щастя, дечого ми таки домагаємось. Скільки ж доводиться матері клопотатись про рідних дітей! І як же добре, що дітям ці клопоти навіть не сняться вві сні! Похід до театру, на якусь оперу, колись, у свій час і в своєму місці, спливе в пам’яті рожевою мрією. Якщо не помиляюся, рожевий колір на загальному тлі виділявся своєю ніжністю і був вельми приємний для ока. Чи слушно, по-людському чинили оті дві жорстокі сестриці Штальдерки, коли таку добру, таку простодушну людину, як наш розбійник, на ніч залишали в отому незатишному ліжку? Воно було дуже тверде, наче дошка, а погляди і переконання розбійника — і про це всім відомо — м’які, мов макарони із маслом. Як же нам шкода цього нещасного мрійника, невільника жіночих очей і талій, хоч зовсім без хитрощів там, либонь, все ж не обходилось теж. Не треба було отим хваленим-недохваленим штальдерським донькам класти йому на комод хустинку із вишитими словами про те, що розважливі люди завжди тримають голову високо, тобто ніколи не занепадають духом. Ох, а як часто ж розбійник, попри все, таки занепадав духом! Хіба ж він через це нерідко ледве не падав із ніг? «Ранок мудріший від вечора» — нагадує нам цей чудовий повчальний вислів, що трапляється десь на окрайку хустинки чи скатерки. Чи не видно вже з цього, що в лоні сімейки Штальдерів наш розбійник опинився просто-таки в облозі? До поняття «облога» ми при нагоді іще повернемось. А щодо того, що розбійника просто взяли в оточення, — жодного сумніву. Лише задля того, щоб його обеззброїти, тобто позбавити гумору, цього Божого дару, люди, які не завжди могли таким даром самі похвалитись, питали: «Що сталося з вашим гумором? Куди він подівся?» Заскочений так, він мусив докладати зусиль, щоб не втратити віри у себе і зберегти самовладання. Хвалити Бога, розбійник, попри всі заклики, не обертався на обивателя чи товстошкірого адвоката, а намагався сміливо — просто уже інстинктивно сміливо — зустрічати наступний ранок, що мав бути мудрішим від вечора. І йому це вдавалося. Чи потрібно, скажімо, різника закликати своє діло робити в різницькій, пекаря — у пекарні, коваля — в кузні, слюсаря — у слюсарні, а життєлюба — любити життя, побожного — бути побожним, хлопчика — пустувати, як хлопчик? Такі заклики — стежка, на якій ремісника позбавляють утіхи від його ремесла, а зраділого — насолоди від радощів. Хіба варто увагу юнаків і юнок умисне привертати до юности? Чи є в цьому потреба? А гуморист — невже він цілісінький день має бути у доброму і лише в доброму гуморі? Адже так він обернеться на безнадійного дурня. О, як часто розбійник опісля заставав оту панну Штальдер із міною без жодного сліду від гумору! Але він не чіпав її, він не підходив до неї, щоб дорікнути їй за похмурий, зухвалий вигляд, і навіть не просив її трохи підвести голову. На жаль, у нас надто багато хто намагається вдати із себе наставника. Чи не пора вже вказати на оцю пристрасть у наших загалом вельми достойних людей — пристрасть до зайвого моралізаторства? Якщо це правда, то через таку характерну рису слід було б хнюпити голову аж до землі, адже необґрунтоване і недоречне моралізаторство може завдати великої шкоди, що, певна річ, не раз уже і траплялося. Та ба, кожен народ має ж бо власну вдачу. З цим треба покірно миритися, й так ми і робимо. Якщо я скажу кому-небудь: «Ти — дурень», то після цього він устругне яку-небудь дурницю, і в цьому можна не мати сумніву, як і в тому, що двічі по два — чотири. Хіба я, приміром, дресирую яку-небудь тварину не через те, що не виходжу за рамки переконання: тварина — це всього-на-всього дурненька тварина? Дресирування полягає у тому, що я добросовісно клопочуся про дурненьку тварину, працюю над нею, а заразом і над собою. Коли хтось освічений намагається просвітити когось неосвіченого, то одночасно він прагне удосконалити й самого себе. Штальдерка насміхалась над нашим розбійником, бо той, мовляв, усе вчиться і вчиться. Та її насміхання — то були тільки хитрощі, просто маневр, їй найкраще було б, якби наш розбійник хутенько одружився на одній з її доньок, а ще ліпше — одразу на двох, і щоб потім якнайдалі забрався від неї — з ясним оптимізмом і на самісінький Штокгорн, на цю гору на Бернськім нагір’ї, вершина якої нагадує ріг [16] Друга частина німецького слова Штокгорн (Horn) означає «ріг». . Звідти розбійник щодня рано-вранці щодуху дудів би у ріг свого занапащеного життя, а одна з доньок Штальдерки чи й укупі обидві тільки те і робили б, що малювали, та вірші складали, та співали пісень, та на чомусь там бринькали, та веселилися і танцювали, й це було б справжнє швейцарське обійстя, а панночка Штальдер стала б такою собі штауффахеркою [17] Натяк на постать Ґертруди Штауффахер з поеми Ф. Шілера «Вільгельм Тель». У Швейцарії цим ім’ям зазвичай називають дбайливу, моторну господиню дому. з манерами емансипованої мадами. Але насправді вона була просто панночка на взірець отої Елізоньки, яка любить поторохтіти про виховання; таку нам змальовує не хто інший, як сам Ґотгельф у своєму «Наймиті Улі». Вона там тільки те й робить, що намагається виховувати, вишколювати, витончувати й виправляти Улі, і в покару за таку свою недоумкуватість дістає недоумка чоловіка. Розбійник наш іноді теж бував таким самим лагідним і прямолінійним телям, як Улі. Як і цей, розбійник також був схильний вважати чи не кожного дурного собацюру кмітливим, а чи не кожного злого — лагідним, і тому кожен базіка, я б навіть сказав, кожен неприторенний негідник важився зухвало насміхатись із нього. Але Фріц — я кажу про отого молодика, що живе на тамтешній горі, у собі він невпевнений і тільки те й робить, що ваксує свої черевики, — Фріц не такий. Брат його, вчитель, почувається трохи самотньо. Атож, ще трапляються люди, котрі постійно ростуть і не вміють за мить, так, щоб ви не встигли і оком змигнути, дати лад своєму внутрішньому і зовнішньому життю, люди ж бо — не простенькі булочки, що їх за хвилин п’ять випікають, а тоді продають і з’їдають. Хвалити Бога, є ще на світі такі, що сумніваються, а також такі, котрі поспішати не квапляться. Можна подумати, нібито кожен, хто за все поспіль хапається, хто під себе гребе, чогось вимагає — нам просто взірець, а для країни, його батьківщини, — зразковий громадянин. Таж ні, якраз навпаки! А невмілі — насправді уміліші за притьма умілих, а непотрібні — нерідко багато потрібніші, аніж ті, котрі потрібні. А втім, не кожній людині потрібно отак відразу чи зопалу виявляти готовність бути для чогось потрібною. Хай і в наші часи живуть і розквітають серед людей сякі-такі розкоші, а суспільство, що викорінює будь-який затишок, будь-який спокій, хай попаде чортові в зуби. І ось перед нашим розбійником знову раптом з’являється ота вкрай спустошена і пропаща. З такою слід мати себе на бачності. А то мій читач через свою сором’язливість іще зайдеться кашлем або й, чого доброго, навіть обурено сплюне й від мене втече. А при розбійнику хто лишень не сякав собі носа! І чому так багато людей, коли він проходив повз них, діставали хустинки й починали ретельно прочищати носи, так ніби гучним тим сяканням хотіли йому сказати: «А мені тебе шкода»? До цього сякання і до плювання, цебто до цієї приманки, щоб привернути увагу, ми ще повернемося — спокійно, без поспіху. Часу в нас буде ще, без жодного сумніву, вдосталь. Сестричкам Штальдер я присвятив-бо вже стільки уваги, що це аж зворушує. Але щойно згадав я про оту милу жіночку, що саме приклала до губ мізинчика, немовби хотіла сказати розбійнику: «Поводься належно й спокійно, як скеля в годину прибою». Згодом ця мила-премила жіночка ніколи вже не прикладатиме до губ свого пальчика, так ніби в цьому «більш не буде потреби». Саме цій приязній жіночці розбійник, як десь зустрічав її, сотні разів зазирав глибоко в очі, немов сподіваючись прочитати у них для себе надію, обіцянку радощів тощо. Для нас ця мила жіночка не має якогось великого значення, ні. А втім, з певністю ми цього, звісно, не знаємо. Сам я, принаймні, вважаю, що вона все ж таки приязна й добра. Одначе за певних обставин люди й добрі, буває, виявляють не лише добрі наміри. Не все ще вирішує людська доброта. Аби лишень нам ці носи та ціпочки дали зрештою коли-небудь спокій! Я ось строчу тут, строчу, немов канцелярський писака, а все не дійду до тієї дуелі, що її наш розбійник, коли повертався з прогулянки, влаштував серед вулиці з якимсь чоловіком. Високо в небі любесенько сяяло сонечко. Ану геть звідси, носяри, ми вже дійшли і до револьвера, якого, втім, ніколи, мабуть, і не було зовсім. Просто якимсь револьвером розбійнику, певно, тільки погрожували. Він-бо не поступився дорогою жінці, що йшла поруч із чоловіком і була, схоже, його дружиною. Господи, як же той кинувся на захист дружини! От якби так чинили геть усі чоловіки! Любо було дивитися, як він напавсь на розбійника з криком: «Я покажу тобі, що таке чемність!» Але відваги розбійникові не позичати. І ось вони сходяться в герці. Ось наш розбійник уже дістав по руці ціпочком. У відповідь на цей удар він так наскакує на супротивника, що бідна дружина аж на весь голос скрикує: «О Господи, Віллі!» Крик розтинає повітря, як справжнє волання на пробі. Тут-таки, посеред вулиці, ціпочка виривають із рук цього поборника добрих манер. «Іди геть, а то вистрелю!» — кричить, а чи просто вигукує пан такий і такий. Такий чи такий, але на людей він справляє враження чоловіка поважного, відданого рідній дружині. А наш розбійник, як на те, револьверів страшенно боїться. Одне слово, через цю свою слабість, а також тому, що він хоч-не-хоч усвідомив свою помилку, розбійник із місця сутички вшився. Боягузка дружина, уздрівши цей відступ, переможно всміхнулася. Її Віллі дістав перемогу! Одначе розбійник покидав бойовище, гордовито піднісши голову, так ніби ця битва сталася під Мариньяно [18] Деякі швейцарські історики вважають, що нейтралітет їхньої країни почався з битви під Мариньяно, яку швейцарська армія 1515 р. програла французам під проводом Франциска І. і він після бозна-якої афери виходить сухим із води, зберігаючи власну гідність. Розбійник відчував у собі дивовижну гнучкість і пружність. Це був один із найщасливіших днів у його житті, а власну руку — ту, якій за його власну провину довелося немовби принести себе у жертву, прийнявши удар щиро обуреного, та, либонь, таки аж надто розгарячілого пана, — розбійник поцілував уже вдома. Виходить, буває і так, що люди цілують самі собі руку. Від своєї стійкої руки розбійник був просто у захваті, і йому так хотілось її приголубити, ніби вона — дитина, яка безневинно дістала покару. Адже бідна рука не винна була у тому, що розбійник повівся так непристойно. Але як же чудово, що маєш руки, і вони приймають на себе удари, призначені голові, де звила собі гніздечко і владарює пихатість. Даруйте, що я трохи зашироко виткав канву історії з тим ціпочком, вважаючи, що ця історія таки гідна уваги. Отож розбійник поглянув на руку і промовив до неї: