Роберт Вальзер - Розбійник

Ох, як тиснуть на мене усі ці враження! На нього вони, либонь, тиснуть теж. А тут іще ці принциповості, розбіжності в поглядах. А потім — ще й ота таємничість, що повиває придбання плетеників. Плетеники, палички, крученики, гірочки — це назви тістечок. Як приємно пройтися у затінку попід деревами! «По шинках знає вештатись сама шантрапа, елемент неплатоспроможний», — почув наш розбійник — і то саме в шинку — від уже захмелілого, а отже, либонь, і шантрапуватого типа. Ті слова пролунали, немовби іронія, справжнісінький глум. У них сум’ятливий оратор шукав ніби вихід із власної скрути. Той, хто не має бажання попрацювати, ладний залюбки і категорично звинуватити в цьому будь-кого іншого — ніби щоб скинути з себе провину, щоб отак легковажно перед самим собою виправдати свою легковажність. Розбійник згадав, як мав колись намір при Едіт — на очах, отже, в тої, яку він кохав, себто в залі, де вона була кельнерка, — писати роман, на який вже віддавна від нього чекали друзі. Яка романтична мрія, що, звичайно ж, зазнала краху! А тепер ще й оті адміністратори у ресторанах: то чемно із ним вітаються, а то обертаються до нього спиною — залежно від того, що їх більше влаштовує. Він-бо частенько навідувавсь там до дівчат, котрі ходили під тими адміністраторами і вбачали в них велике начальство. Він вдавав перед тими дівчатами таке собі мудре, велике цабе і цим здобував прихильність у їхніх директорів. Та коли намагався здобувати прихильність також і в дівчат, викликати у них симпатію, то директорські пики прибирали кислючого, мов квашенина, і неприхильного, як холодна відмова, вигляду. Якось підніс він одній молодичці валізу туди, куди вона і попросила, й за цю послугу жіноча рука в рукавичці простягла йому франка. Учинена ласка прийшлась до вподоби не тільки тій жінці, а і йому самому. Гарні манери роблять нас гарними й не лише всередині, а й зовні. Доброзичливість у поведінці надає нашому виду чогось такого, що люди сприймають як привабливі риси. Щотижня він приймав душ, водяні цівочки спонукали його пританцьовувати, і тоді він удавав негреня. Але про цей душ, мабуть, згодом. А наразі я дозволю собі пояснити, чому мені заськи вже заходити в жіночу кав’ярню. Одна молодичка із Аарґау під звуки звабливої музики піднесла мені на тарелі там юного Ґьоте. Та позаяк він у такому непринадному вигляді не надихнув мене, то я від дарунку відмовився. Юний Ґьоте у вигляді маріонетки, як лялька? Ні, красно дякую! Але цей казус ще якось забувся б, якби там одного чудового дня не з’явилась одна з найвродливіших молоденьких жінок, що тільки траплялись мені у житті: бразилійка, з якою я — вона ж бо підсіла до мого столика — зайшов у розмову. Незнайомка сказала мені, що має п’ять сотень негрів. Я не повірив ні в існування тих негрів, ні в те, що вони її беззаперечно слухають, тож вона обізвала мене мужлаєм і то досить гучно, так, що все вельмишановне зібрання — цілий розкішний букет вродливиць — те слово почуло. Все, мені був гаплик. Вигнання з тих кіл, де панують елегантність і шик — ось наслідок моїх напівнедолутих-напівчванькуватих знань про Ґьоте, що змальовують цього поета таким собі дрібним підлабузником, ні на що, крім навсібіч роздавати чемненькі поклони, не здатним, а також моєї закопиленогубої впертости, з якою я сприймав Африку. Тепер я свій кухоль пива випиваю у нижньому місті й почуваюся тут непогано. А втім, верхнім містом я, попри все, проходжуся також щодня. І на зухвалі ті вигуки вслід мені від перехожих я не зважаю. Я ж бо й сам досить часто бував зухвалим і з власного досвіду знаю, що за такими словами, в яких стільки сміливости й ризику, не стоїть жодна думка, взагалі геть нічого. Отож до розбійника підходять тепер оті герцогині від великих фінансів — нібито щоб поцікавитись, як його справи, — а він їх стрічає спокійно-спокійно, хоч того разу стояв украй спантеличений, мов школяр, якого відчитують. Та, хоч воно і цікаво, вже годі про це, а то ще утратите своє зацікавлення. Першого року життя-буття в нашому місті — а розбійник полюбив його так, як доти не любив жодне інше, — він тимчасово наймався писарювати у канцелярії одного із відділів адміністрації, себто в архіві, де мав переважно складати списки. Час від часу він мав помагати всіляким комісіям, а щонеділі виривався, мов пташка із клітки, за місто, і пурхав собі над полями-лісами, виглядаючи пригірка, щоб відпочити. «Оце дивина — найняти розбійника простісіньким писарем!» — казав, усміхаючись, шеф. Із цим своїм шефом розбійник, як траплялась нагода, провадив розмови про людську вдачу. Того разу розбійник відповідав доволі похмуро — либонь, через те, що його дратувало отак годинами мовчки стояти або сидіти за своїм бюрком, — але шеф заспокоїв його, висловивши переконання, що старанних і небайдужих людей на світі не менше, аніж корисливих, а також таких, котрим чужі загальні прагнення і поривання. На той час наш розбійник квартирував у родині Штальдерів, що складалася з матері і двох її доньок; ті дівчата не раз заводили з ним пересварку, бо вважали, що сваритись — це вельми дотепно. І в цих юних міщаночок розбійник буцімто мав би учитися добрих манер — як поводитись, як міркувати і т. ін. Одначе повірити в те, чого його вчили, він до кінця не міг. То вірив, а то знову не вірив. Дівчата обзивали його то скупердягою, то, навпаки, марнотратником. То він поводивсь, мовляв, надто зухвало, то, знову ж таки, аж надто вже скромно. Та найбільше йому дорікали за схильність до точности. Коли в їхньому колі він починав непокоїтись, то вони аж раділи. Виходило, отже, що добра ті дівчата йому не бажали, о ні. З їхнього боку було це негарно. Вас, мабуть, дивує, що ми тут беремо під захист розбійника. Про цю сімейку ми згодом іще поговоримо — певна річ, цілком шанобливо, як і належиться. На той час наш розбійник був чоловік мовчазний і спокійний, а тим двом дівулям кортіло, аби він щовечора по чотири години із ними лише теревені розводив. Щоб їм догодити, він ішов і на це. Та коли покидав їх і повертався до себе в кімнату — аби щось почитати, — то це їм було не до шмиги. Тоді він обертався для них занудою й нуддю, одне слово, чоловіком вульгарним і неприємним, таким, що навіює тільки страшенну нудьгу. Тож розбійник по-справжньому їм і не вірив, хоч цих сестричок, звичайно, і цінував, бо вважав обох досить освіченими. Гаразд, цінувати то цінував, але щоб закохатися в котрусь — крий Боже, такого він наміру зовсім не мав. А сестричкам саме цього і хотілося. Одна перед ним демонструвала оголені плечі, друга, ставши на стіл, навіть дозволяла йому зазирнути — певна річ, лише краєчком ока — до чарівного царства свого негліже. А коли він згадав при них, буцімто знав одну кельнерку, яку узяв заміж полковник, обидві зайшлися сміхом, та таким неприродним, натужним, немовби відчули образу за власне міщанське походження, що його і любили, і одночасно ну геть не любили. А старша частенько заводила мову про Єремію Ґотгельфа [14] Псевдонім швейцарського письменника Альберта Біціуса (1797–1854), автора книжок «для народу» з життя простолюду Бернського кантону. , в якому просто не чула душі, так ніби того їй призначили святим заступником або ніби сама вона надумала стати однією з його героїнь. Колись їхня родина, розповідала вона, перебралась була до Цюриха, але ж на тамтешніх вулицях ґотгельфських персонажів не стрінеш, і всі троє поклали повернутися знов у Бернський кантон; щоправда, у ньому тих персонажів, на жаль, також уже не знайшлося, хоч як пильно й прискіпливо дівчата їх і виглядали. Я, як казав уже, маю намір придивитись до цієї родини пильніше, бо вона цього варта. На розбійника надто старша сестра справила враження досить-таки працелюбної, хоч воднораз і такої ж незрілої. Хай там як незалежно намагалась вона триматися, а здавалась йому, одначе, залежною, і хай якою неординарною виставляла себе, а мала вигляд таки ординарний. Гадаю, найкраще сказати отак: він її поважав, але ніщо в ній його не приваблювало. То хіба ж, як на це зважити, він був не цілком безневинний розбійник? Обличчя її промовляло йому: або ти покохаєш мене, або я піду до матусі й поскаржусь, і тоді ти в очах її постанеш негідником. Але матуся, яка іноді чула його пересварки із донькою, якось до нього промовила м’яко: