Роберт Вальзер: Розбійник

У цьому місті на кладовищах лежало двоє братів розбійника. Він частенько про них, звісно, згадував, тобто ми аж так твердо у цьому не впевнені, а хочемо лише сказати, що на нього із цього приводу час від часу наринали похмурі роздуми. Декому може видатись, нібито я тут висловлююсь надто сухо. Щодо цього я ладен сприйняти будь-яку критику. Просто наш любий розбійничок від самого малечку, тобто ще від батьківського дому, не звик, либонь, ні з сього ні з того пускати сльозу. У його вихованні на всілякі дрібниці загалом ніхто не зважав. Сім’я в них була багатодітна. А отой вище згаданий натяк на ніжність, з якою малим його нібито вчили грати на піаніно, ми зробили скоріше під настрій, правди у тому натяку нема ані крихти. Надалі давати будь-які свідчення щодо його походження ми взагалі відмовляємось і за таку свою великодушність заздалегідь самі собі вдячні. Женевський провулок і Португалія… Як мені пов’язати такі протилежні речі водно? На які ж величезні труднощі я себе тут наражаю! Відколи я сів за письменницький стіл, то ще ніколи не брався писати так відважно й безстрашно. Ці перші слова, що їх я уже переніс на папір, і ті, які перенесу ще услід за ними… О, ті знамена, що з ними дух мореплавців, гнаний європейською жадобою знань, приставав до берегів Португалії! То було у п’ятнадцятому сторіччі, за часів, коли ще тіль-тіль відкривали морський шлях до Ост-Індії. Доти туди діставались лише суходолом, дуже довго й долаючи труднощі. І ось пролягли шляхи, завдяки яким наш ринок стократ збагатився. У наших міщанських домівках тепер запахло корицею. Нашу загальну любов помалу завоювала кава. Наша цивілізація вбралася у тканини від цивілізацій півкулі другої. Наші вітрильні судна заширяли у відкритих морях. Звісно, розбійник, чоловік загалом досить чесний, час від часу подумував, як би йому влаштувати своє, особисте життя, тобто як би, сказати б, пристосуватися до міщанських порядків та звичаїв. А поки що дурманний гармидер провулку Женевського він переніс у самісіньке по-вечірньому гамірне казино. На щастя, він зробив це, як і належиться, граційно і вишукано. Його поведінка, нескромна і безцеремонна, де в кого й справді викликала відвертий захват. Але ми за його помилки і хиби незмінно виносим йому свій холодний присуд. Ми, так би мовити, тримаємо його у шорах, бо це потрібно, як нам видається, йому ж таки. Можливо, отому батавійському дядькові взагалі і не варто було цього розбійника так обдаровувати. Що він робив якось опівдні в Аркадії, тобто під арками тюремної вежі? Адже в нашому місті на вулицях часом трапляються, як їх називають, галереї, або хідники під аркадами. І ось бачить розбійник, як вона, вихиляючись, простує в його ж таки бік. Хто? Ванда. На ній синя спідничка, а позаду дріботить із дзвіночком болонка. Він підбігає до Ванди, хапає її за руку й шепоче:

— О, моя владарко!

Вона, звісно, питає, чого він від неї хоче.

— Я щохвилини, щомиті хочу бути із вами! — вигукує він, вигукує гучно й усе ж таки ніжно і з болем, немовби смертельно хворий. Точнісінько, як у передсмертній гарячці.

— Ідіть собі, — каже суворо вона. — Я рада, що ви в мене закохані… Одначе, о Боже, де ж та матуся? — І злякано навсібіч роззирається.

Ох, якими ж чарівними стають ці дівчата, коли раптом чогось лякаються!

Він називав її «бернським дівчам». Щоб ви не зрозуміли його якось не так, нам доведеться додати, що він цілих чотири місяці чи не щодня ходив услід за Вандою, не важачись заговорити до неї. І ось це нарешті сталося. Тієї хвилини він здавався собі просто-таки португальцем, і тепер наш читач зрозуміє, чому перед цим ми згадали про пурпурові знамена. Його трепетну душу пригамувала лише пристойність, ця душа вже була, ніби море у штиль, і він з допомогою молодика, що торгував килимами, вирушив відкривати нові континенти. Той шляхетний торговець розповів йому, як дівчину звати, де вона мешкає і хто її батько-мати. В уяві розбійника постав цілий світ. Тоді про Едіт він ще нічого не знав. Потроху ми починаємо розповідати усе до ладу. Перед очима мандрівників (так пишуть нерідко в газетах) із чагарів дрімучого лісу виростають — о диво! — величезні будівлі. Так у серці розбійника виростала чарівна будівля його внутрішнього життя. На радощах він ледве не вмер. Траплялися дні, коли він аж пританцьовував. Ванда скидалась на молоденьку школярку. Відтепер він щовечора приходив на чати під вікна її рідного дому. Не забував час від часу згадати і про Женевський провулок. А під містком там річка несла свої синювато-зеленуваті води, і йому інший раз видавалося, що вже ціле місто переймається його юним коханням, народженим у чагарях його вдачі. Раз чи двічі він бачив її із ціпочком у ніжній руці. Ту ручку він вивчив так добре, як лишень можна собі уявити, цебто старанно-старанно, майже святобливо. Очі у Ванди були, мов дві чорні тернини. Той чоловік зі Сходу, який пояснив йому що й до чого, порадив забути про неї. А розбійник подумав, що молодик просто заздрить. Той, хто закоханий, водночас і дурний, і хитрий, одначе відверто казати про це, гадається нам, непристойно. Тож я лише констатуватиму факти, тобто скорюся потоку самої розповіді. Розбійник частенько одержував листи від людей, які його цінували, а тому нагадували, що він і далі, мовляв, має сповняти обов’язок свого такого потрібного суспільного статусу. «Куди ж бо поділися ваші розбійницькі подвиги, що були колись в усіх на вустах і викликали такий неймовірний захват?» — писалося в тих листах. Коли він читав ці слова, йому увижалося, ніби до нього звертаються черевомовці, — з такої глибокої глибочини, з такої високої височини, з такої далекої далечини ті голоси долинали. До знайомства із Вандою він нагарбав своїми розбоями силу-силенну вражень від краєвидів. Дивна, атож, дуже дивна професія. До речі, він і людську прихильність гарбав розбоями. Про це ми іще поговоримо. Якось один представник інтелігентних, освічених кіл запросив його на вечерю. Подавали там білу квасолю. Саме такі, не дорожчі, страви споживають у Товаристві на підтримку культури.