Роберт Вальзер: Розбійник

Але як же це безвідповідально — бути таким забудьком, як оце я! Адже одного разу, у листопаді, в сіренькім гайку розбійник побачив убрану в усе брунатне пані Анрі Руссо, — це після того, як він побував у друкарні й годинку погомонів з її власником. Розбійник, глибоко вражений, так і завмер перед жінкою. У голові майнув спогад про те, як він кілька років тому серед ночі у залізничнім вагоні хутко, ніби в ритмі швидкого потяга, промовив до однієї своєї супутниці: «Я їду в Мілан». І ту ж мить він згадав тепер про шоколадні облатки, що їх продають у бакалійних крамницях. Діти їх люблять, і добродій розбійник також час від часу ласував ними й досі, так ніби любов до шоколаду і т. ін. — це характерна і неодмінна риса взагалі всіх розбійників. «Та не бреши!» — розтулила чарівні уста свої пані в брунатному. А чарівні уста ці таки приваблюють погляд, еге ж? «Ти кожного, хто хоче зробити із тебе що-небудь путяще, — провадила пані, — завжди намагаєшся переконати, що тобі для життя, для душевного спокою бракує чогось дуже посутнього і необхідного. Невже ж тобі справді бракує чогось аж такого важливого? Ні. Ти його маєш. Лишень не звертаєш на нього уваги, не хочеш себе ним обтяжити. Досі ти все життя своє не хотів помічати того, що маєш». «Я не маю нічого такого, — відказав я, — чим залюбки не скористався б». — «Ба ні, одне таки маєш, але ти — страшенно пасивний. За тобою вже тягнеться довгий хвіст — або, коли хочеш, дуже солідний шлейф, — сотень докорів і звинувачень: і несправедливих, і вмотивованих. Тільки ж ти навіть нічого не відчуваєш». — «Вельмишановна, люба пані Анрі Руссо, ви помиляєтесь, я — лише те, чим я є, я маю лиш те, що маю, і про те, що я маю, а чого я не маю, найкраще відомо, напевно, мені самому. Либонь, під якийсь випадковий настрій я міг би стати й ковбоєм, але для ковбоя я надто легенький». Тоді жінка сказала: «Ти надто ледачий, тобі навіть ліньки подумати, що міг би, можливо, собою і своїми обдарованнями когось ощасливити». Але він заперечив це твердження: «Ні, про це мені не ліньки подумати, тільки ж не маю такого я знадоба, щоб ним дарувати щастя». І рушив далі. Одначе гайок, як здалося йому, обуривсь на нього за те, що він не повірив запевненням жінки в брунатному одязі. «До ладу приведе усе віра, — похмуро промовила жінка. — То ви — упертюх, одне слово?» — «Чом вам так хочеться, щоб я мав те, чого в мене, як я добре і сам відчуваю, немає?» — «Таж ви ніколи його й не втрачали». — «Ні, в жодному разі. Те, чого я ніколи не мав, ніколи не могло мене, звісно, й покинути. Не міг я його і продати чи кому-небудь подарувати, і немає у мене нічого такого, чим би я знехтував. Повірте усе ж таки: я намагався щомога скористатись з усіх своїх обдаровань». — «Я вам не повірю ніколи, ні в чому!» Вона знову і знову верталася до цих делікатних речей. Просто їй забрело в голову, нібито він заперечує якісь свої здібності, й жодні вмовляння не могли її переконати, що вона помиляється, коли гадає, нібито він махнув на себе рукою, безпутно марнує свої дорогоцінні шанси й живцем закопує себе у могилу. «Я — гувернантка з готелю», — сказала вона на звивині стежки. Дерева заусміхалися на таке щире зізнання. Розбійник почервонів, мов розквітла троянда, а його співрозмовниця зашарілася, мов жінка-суддя, але ж і судді, як ухвалюють свій рішенець і намагаються не припуститись помилки, часом стають на фальшивий шлях. «Невже ти — одна з тих мізерних душиць, у котрих аж на серці холоне, щойно вони подумають, що якийсь там Богом забутий закутень не потрібний суспільству? Шкода, що меркантильність набула вже такого широкого розмаху. Як бачиш, сам я собою цілком задоволений. Невже навіть це викликає у тебе незадоволення?» — «Твоя невибагливість — ніщо інше, як викрутас, і причина його — усілякі життєві негоди. А я заявляю тобі просто в очі: ти нещасливий. Ти постійно лишень намагаєшся здаватись щасливим». — «І ці намагання такі мені милі, що від них я і справді щасливий». — «Ти знехтував своїми обов’язками як член суспільства». Та, що це казала, мала чорні-чорнющі очі, не дивно, що й слова її були такі чорні й нещадні. «Ви хто — лікарка?», — спитав той, що намагався втекти. Мов якась дівчинка, втікав наш розбійник від жінки в брунатному. Це було в листопаді. Все довкола лежало холодне, застигле. Про теплу кімнату шкода було й гадки, отож цей ласун, цей шанувальник шоколадних облаток пустивсь навтіки від захисниці загальних гараздів, яка думала, втім, переважно про себе. «Якось я був на великому концерті Бетговена. Вхідна плата була така крихітна, що її можна було порівняти з монументальністю якоїсь споруди. А поруч зі мною у залі сиділа графиня». — «То було лиш однісінький раз». — «Так, але в моїй пам’яті спогад про той один раз має право, з твоєї ласкавої згоди, зостатись назавжди». — «Ти — ворог людської спільноти. Де твоя ніжність, скільки я маю на неї чекати? В ім’я цивілізації ти повинен незаперечно повірити, що ти — мовби для мене створений. Я бачу, ти маєш достатньо чеснот, щоб узяти дружину. Спина у тебе, як здається мені, міцна. І плечі широкі». Він заперечив, стиха промовивши: «Плечі у мене ніжніші від будь-чого, що природа створила в людині». — «Ти — Геркулес!». — «Це тільки здається». Отак утікач, убраний розбійником, і розгулював поміж людьми. За паском у нього стримів кинджал. Сині широкі штани полиняли. Уздовж худорлявої постаті звисав довгий шалик. Капелюх і чуприна — познака самої безстрашности. Сорочка в мереживах. Щоправда, плащ уже трохи потріпаний, хоч і підбитий усе ж таки хутром. Колір цієї частини вбрання у розбійника був, мабуть, зелений, хоч і не надто зелений. Саме він, цей зелений, мав виділятись виразно на засніженім тлі. В очах прозирала блакить. Щось біляве чаїлося в цих блакитних очах, немовби виказуючи глибокий родинний зв’язок із щоками. І припущення це було сущою правдою. Пістолет у руці насміхався зі свого власника. Зброя здавалася просто прикрасою. Поглянеш на цього розбійника — наче робота аквареліста. «То пощади ж мене!» — благально звернувся розбійник до своєї нападниці. А ця у книгарні придбала «Жіночі шляхи» Дори Шлаттер [8] Дора Шлаттер (1855–1915) — авторка творів для жінок, зокрема роману «Жіночі цілі й жіночі шляхи». і старанно їх проштудіювала. Вона кохала розбійника, але він не міг позбутись Едіт. Ця дівчина завжди стояла у нього перед очима й була невимовно йому дорога. А тепер — до Ратенау [9] Вальтер Ратенау, міністр закордонних справ Німеччини, якого 1922 р. у Берліні вбили націоналісти-антисеміти. Р. Вальзер особисто знав Ратенау ще доти, як той став міністром. .