дав мені зрозуміти, що перспектива й далі підтримувати мене коштами видається йому вельми туманною. Ця заява так мене вразила, що я мало не втратив мову. І сів до свого вишуканого столу, тобто на канапу. Господиня, в якої я мешкав, застала мене у сльозах. «Не бери в голову, — сказала вона. — Якщо ти щовечора розважатимеш мене цікавою розповіддю, то я дозволю тобі безплатно смажити в мене на кухні смачненькі відбивні котлети. Не всім природа дарує щастя приносити людям користь. Ти — виняток». Ці слова я сприйняв як обіцянку існувати і далі, б’ючи байдики. А сюди уже потім мене доправила залізниця, щоб я тут жахався обличчя Едіт. Біль мій за неї — мов та опорна балка, на якій, знову ж таки, розгойдуються всілякі забави й утіхи». Так розмовляв він сам із собою у затінку під деревами, а потім наздогнав кількома стрибками якогось нещасного п’яничку, що саме ховав до кишені пляшку горілки.
— Гей, ти, ану стривай! — крикнув розбійник. — Зізнавайся, яку таємницю ти ховаєш оце від людей і від світу?
П’яничка застиг, наче стовп, хоч і не без усмішки на губах. Вони зміряли один одного поглядами, а тоді той нещасний похитав головою і рушив далі, тихо ронячи всілякі висловлювання про дух свого часу. Усі ці висловлювання розбійник ретельно визбирував. Згодом настала вже ніч, і наш знавець передмість Понтальє попростував додому, а як прийшов, то був уже майже сонний. Щодо самого Понтельє, то розбійник вивчав його за однією відомою книжкою [3] Мається на увазі роман Ф. Стендаля «Червоне і чорне».
. З-поміж іншого є в місті фортеця, де колись із приємністю, хоч і недовго, мешкав один знаний письменник [4] У 1807 р. тут перебував під арештом Гайнріх фон Кляст.
, а також один генерал-негр [5] У 1803 р. тут перебував під арештом і помер уродженець Гаїті генерал Туссен.
. І, перш ніж забратися до свого гніздечка, тобто в постіль, наш герой, що так часто й багато читав по-французькому, мовив:
— Давно вже я мав би віддати їй того браслета назад.
Цікаво, кого це він мав на увазі? Дивна розмова з самим собою — розмова, до якої ми, майже з певністю можна сказати, ще повернемось. Черевики свої він завжди чистив сам — зранку об одинадцятій. О пів на дванадцяту збігав сходами вниз. На обід зазвичай були спаґеті, ну звісно, спагеті, і він наминав їх щораз залюбки. Іноді це дивувало навіть його самого — те, що спаґеті ніколи йому не приїдалися й завжди смакували. Учора я зрізав з куща собі дубчика. Уявляєте, в неділю письменник гуляє собі на природі, обзаводиться дубчиком, з ним у руці видається собі просто велетом, купує канапку із шинкою і, жуючи її і ковтаючи, не вважає за недоречне спитати у кельнерки — такої неймовірно стрункої, що порівняти її можна лише з тим дубчиком:
— А чи не бажаєте, панночко, оцим моїм дубчиком ляснути мені по долоні?
Вона спантеличено відступає від нього. Досі у неї ніхто про таке не просив. Я прийшов у це місто й торкнувся своїм ціпочком якогось студента. У кав’ярні за круглим столом для завсідників сидів цілий гурт студентів. Той, котрого я торкнувся, звів на мене очі, так ніби вздрів якусь дивовижу, та й решта студентів дивились на мене так само. Здавалось, раптово, зненацька вони зрозуміли багато, багато чого такого, чого доти не розуміли. Ох, та що я кажу, подив вони намагалися вдати вже хоч би задля чемности, а ось герой оцього мого роману, або той, хто героєм ще має стати, натягує аж до самого носа ковдру і про щось міркує. Така вже у нього звичка — постійно про щось міркувати, просто так мізкувати, гадати, хоч за це ніхто йому нічого й не платить. Яку суму, скільки тих франків він одержав від свого дядька, який все життя прожив у Батавії? Про ті гроші ми нічого достоту не знаємо. Зрештою, це ж бо завжди так мило, коли чого-небудь не знаєш. Наш Петрукіо [6] Певно, натяк на персонажа з «Приборкання непокірного» В. Шекспіра.
іноді замість обіду звичайного, тобто цілком повноцінного, як виняток з’їдав просто шматок пирога із сиром, а до нього замовляв філіжанку кави. Про все це я вам розповісти не міг би, якби йому не помагав отой дядько з Батавії. Саме завдяки дядькові й далі тривало його таке своєрідне існування, і саме завдяки цьому його існуванню, небуденному й усе ж водночас і буденному, я й пишу цю сповнену роздумів книжку, з якої навчитися геть нічого не можна. Є ж бо люди, котрим так хочеться знайти в кожній книжці опору собі у житті. Але для цього ґатунку вельми шанованих мною людей я, на превеликий мій жаль, не пишу. Шкода, кажете? Звісно. О найхолодніша із холодних, найсерйозніша із серйозних, найчесніша із чесних, найбільш обивательська із обивательських, наймиліша із милих, найспокійніша з-поміж усіх спокійних пригод, ти наразі тихо-мирно собі спочивай. Це ж яким треба бути дурнем, щоб задовольнятись мансардою замість голосно крикнути: «Ви повинні надати мені хороми!» А йому це ну просто невтямки.
Читать дальше