Галина Вдовиченко - Тамдевін

Чого я й справдi не взяла iз собою етюдник?

…Розкiшно сiдало сонце, пiдсвiчуючи небо навколо свого розпеченого кружальця. За цiєю картиною я спостерiгала з дерев'яного туалету.

На рiвнi очей людини, що сидить на дощаному тронi, було залишено у дверях вiконечко завбiльшки з цеглину. Його можна було причинити зсередини на гачок, а можна розчахнути навстiж. Не iнакше як фiлософ прорубав це вiкно на захiд. Якби хтось iз моїх пiтерських друзiв чи знайомих мiг побачити цю картину (назва «Цвiрiнь-цвiрiнь, я у хатинцi!»), ризикував би втратити дар мови. I не тому, що портрет у несподiванiй рамцi так органiчно поєднав непоєднуване, а через мiй вираз обличчя. З чистенької шпакiвнi я дивилася на стiну сухого кукурудзяного бадилля, на стару яблуню з покрученими суглобами гiлок, на призахiдне сонце очима цiлковито щасливої людини, яка нiкуди не поспiшає.

Ходили по гриби. Принесли повнi кошики й вiдра, а задля опенькiв навiть куртки довелося знiмати, рукави зв'язувати, блискавки защiпати, аби було у чому донести… Я раз у раз показувала свої знахiдки Петровi або Марiйцi, не певна була, чи гриби правдивi.

— То нiчого, коли в кошик потрапить щось зайве, я потiм викину, — заспокоїв Петро. — Не бери лише тi, що стоятимуть рiвним колом.

— Чому?

— Бо буде тобi Замкова гора, друга серiя.

— Жартуєш?

— Може й жартую, але ти не бери грибiв з кола… Заблукаєш…

Чистили гриби, сидячи пiд яблунею, варили, складали в дерев'яну, вимочену в балiї дiжку, пересипаючи кожен шар опенькiв грубою сiрою сiллю. Притискали дерев'яний кружечок важкою каменюкою…

Прийшов сусiд Василь, який напередоднi пiдвозив нас до пiднiжжя Замкової гори. Зайшов до кухнi, не постукавши. Чекав Петра з пилорами, курив на ґанку, жартував iз нами, кидаючи на мене хлоп'ячi погляди.

— Бувайте здоровi, люди добрi! — попрощався, йдучи.

— Йди здоровий! — вiдповiла Марiя, i коли вiн взявся за хвiртку, зробила висновок: «Сподобалась ти йому»…

Ввечерi пришкандибала до Марiйчиної мами стара Каська, принесла оберемок новин. Видала їх нестримним потоком.

…Бодьо так сi впив, що ледве врятували, пхали лижку до писка, бо його страшнi корчi злапали, ледве 'му щелепи розчепили, що робить з хлопами та клята горiвка, а Соньчинiй коровi щось зробилося, другий день нiц не їст, чекают на ранок вер-те-ринара, а зрання, чули 'сте, починають рити ями пiд газовi рури, тягнутимуть через усi подвiр'я, i що ж то буде, коли усе нараз…

— Де? У якому мiсцi? — зупинила iнформацiйну зливу панi Оля.

Вона вiдкидала домашнiй сир у марлю.

Стара Каська безпомильно визначила, якої частини монологу стосувалося запитання.

— Попри паркани. Нам се не пiдходит! — вiдказала вона. — Най би вище вкладали тамтиї рурки.

— Так мус танцювати як музика грає, - зауважила на те панi Оля. — Їм виднiше.

Баба Каська мала 73 роки, жила в центрi села i мала рiдкiсний талант — першою дiзнавалася про усi сiльськi новини. У поєднаннi з її рухливiстю та щоденним обходом однiєї-двох хат односельцiв, цей дар виконував функцiї сiльського радiо.

Ще одна новина полягала у тому, що син Каськи неподалiк її хати забив змiю — довгу, сиву. А чого забив? Бо так не має бути в серединi жовтня, аби гаддя не у землi, а по землi…

— Гадє поховалося наприкiнцi вересня, на Воздвиження Чесного Хреста, — таким було бабине пояснення. — А та змiя, яку земля не прийняла — то є грiшниця, що людину вкусила. Бодай би вона запалась!

— А чого сива? — запитала я.

Бабця зручно вмостилася на бамбетлi, огледiла усiх, iз задоволенням зауваживши, що її уважно слухають.

— Сива — то не дивина… — зробила коротку ефектну паузу. — А от цар-змiю не кожен за своє життя бодай раз побачить. А я видiла. Зустрiла'м колись, де мочило, неподалiк Морського ока…

— То болотяна мiсцевiсть, Анно, — Марiя сидiла поруч, намагалася всилити нитку в голку. — Морським оком у нас називають лiсове озеро на цьому мочиловi. А чого Морське, нiкому не вiдомо. Його ще Безоднею називають. Ймовiрно, то розлом у гiрськiй породi, заповнений водою.

— Того року, як Вирва забрала мою кладку, на тому мочиловi корова втопилась! — гостя повернулась до своєї бувальщини. — Дiти худобу пасли. Нiм по хлопiв побiгли, нiм повернулися — на тому мiсцi, де корова зi стежки вступилася, вже й болотяна ряска докупи зiйшлася…

Вела розповiдь вiдповiдно до законiв жанру — в мiру страшно, в мiру вiдсторонено. Саме так, аби пробiгав по спинi холодок.

— …I що там цар-змiя? — нагадала я.

Баба Каська послабила вузол хустки — вона вже зрозумiла, що цього вечора перебуватиме в центрi уваги.