Галина Вдовиченко - Тамдевін

— Тобi?! Бiльше роботи! — не дала я закiнчити фразу.

— …I менi, i людям бiльше радостi, — повторила Марiя. — Я працюю з радiстю, а люди купують з радiстю. Менi так краще ще й тому, що не маю отих додаткових клопотiв — з поїздкою туди, назад, з усiєю зайвою супроводжувальною марнотою. I маю час на ткання.

Вона кинула на мене швидкий погляд i додала:

— Звiсно, один гобелен на мiсяць я б у салон могла пропонувати.

Але ж довезти його, усе оформити, потiм за грошима приїхати… Чи воно того вартує?

— Не зрозумiла, ти лiнуєшся чи що? — пiшла я на новий виток, однак роздратувати Марiю не вдавалося.

Вона засмiялась.

— Господи, як я люблю полiнуватися! I як рiдко менi це вдається!

— Або тебе мiсто лякає? — не вгамовувалась я.

— Пiсля того, як п'ять рокiв там прожила?

— Саме так!

— Якщо ти серйозно, то я тобi серйозно вiдповiм, — очi Марiї усмiхалися. — Ти зараз багато чого не бачиш iз нашого тутешнього життя. Колишню ферму покажу, коли схочеш. Вiд будiвлi один скелет залишився — голi бетоннi стовпи, а цеглу геть усю розiбрали, розтягнули, дивитися страшно. Зараз дощi пiдуть, знаєш у що дороги перетворяться?… Дякувати Богу, Петро тепер має роботу на пилорамi. Платять небагато, але не треба знову їхати свiт за очi на заробiтки… У нас тут — свої проблеми. Та однаково… У мiстi я жити не хочу. Там майже усi втратили здоровi людськi iнстинкти та потреби — якi не вiзьми: батькiвства, вiдчуття дому, сiмейної єдностi… До брата приїжджаю — лишенько! Усi бiгають, нiхто нi з ким не розмовляє. Хiба от: «Коли будеш? Хлiба купи». Або: «Що у школi? Щоб о десятiй був вдома!» Нiхто нi з ким по-справжньому не спiлкується, бо часу на це не мають. Разом за стiл не сiдають, кожен їсть сам по собi… Дiти — хап тарiлки! — й знову за комп'ютер.

Я мовчала. Давно не зачiпала у розмовах подiбнi теми.

— I головний iнстинкт — самозбереження. Люди живуть, нiби вони тут головнi й усе вирiшують. Дивлюся на тих, хто видерся нагору, i на тих, хто доповзає, та думаю собi: мовчать їхнi iнстинкти… Грошi вiд головних негараздiв не захистять: iмунна система уся в дiрах, нерви розсипаються на порох, в душi — неспокiй, у сiм'ях — корпоративна етика замiсть живих почуттiв. Багатьох тримають разом не почуття, а спiльний бiзнес, спiльнi iнтереси.

Я з подивом глянула на подругу.

— Бiльшiсть законiв порушено, за що рано чи пiзно прийде покарання… — вона говорила тихо i впевнено. — Ось тобi i шлях до гармонiї… I з природою так само чинять — як насильники. Зi своєю вiльною натурою — як ґвалтiвники. А я маю свiй острiвець… На ньому далеко не усе, як має бути. Але я залишуся на призначеному менi мiсцi, вибач за голоснi слова, вони щирi.

Чому мене дивувало почуте? Чому я вирiшила, що Марiї з її щоденними клопотами немає дiла до таких роздумiв i до вибору?…

Нам назустрiч рухалася похоронна процесiя. Зi швидкiстю повiльного кроку котилася вантажiвка з вiдкинутим краєм кузова, на застеленiй килимом пiдлозi — труна. За вантажiвкою йшли люди. Вздовж дороги зупинилося кiлька автiвок, на узбiччi стояли водiї та пасажири.

«Ходiмо», — сказала Марiя, беручись за ручку дверцят, i я вийшла, немов знала чи згадала про цей ритуал, сповнений поваги до останнього шляху людини, що покидає цей свiт. Нiхто не сидiв у машинi чи на фiрi, перечiкуючи траурне шестя.

У великому мiстi немає такої поваги до смертi, а значить, i до життя…

— …Ходiмо, щось покажу! — покликала Марiя, щойно ми припаркувалися за стодолою. Слухняно пiшла за нею до крутого пiдйому вгору, який вигинався просто вiд їхнього подвiр'я, не огородженого з цього боку жодним парканом.

— Сюди, сюди… — показала вона.

Вiдчувши пiд ногами сирiсть, я взяла влiво.

Почали пiднiматися схилом, i я побачила те, заради чого сюди йшли.

У схованiй серед трави розщелинi бiг струмок, по давно прокладеному шляху, серед бережкiв з кiлькох шарiв: трава, розгалуженi кореневища, земля iз дрiбним камiнням, великi каменюки…

— Джерельце, — сказала Марiя, розсуваючи руками заростi.

Вище вiд потiчка з-пiд каменя навилiт била пружна цiвочка срiбної води.

— Справжнє джерело? — перепитала я.

Марiя розсмiялась.

— У сiльських студнях… Знаєш, що таке студнi? Криницi. У наших студнях спекотного лiта може знизитися рiвень води. Нiде води не буде — а джерелу хоч би що… Перевiрено…

Я озирнулася — куди ж вода зникає?

— В землю сходить. Звiдси виходить, а через кiлька метрiв ховається, i пiд землею бiжить до рiчки.

— Марiйко! Рокiв через тридцять, а може й швидше, коли у свiтi почнеться дефiцит природної питної води, у вас буде своя, яка нiколи не закiнчуватиметься, — повiдомила я.