Галина Вдовиченко - Тамдевін

Я нiколи не бачила свого чоловiка за важкою фiзичною роботою. А може, правдива причина розчарування в шлюбi ховалася у цiй втраченiй можливостi — бачити те, як твiй чоловiк, мужчина, самець рубає дрова, гемблює дошки, цвях у стiну забиває, вiдкриваючи жiночому погляду досконалий рельєф на спинi…

— Не рухайте тут нiчого! — почулося з хати. — Вже до школи спiзнюєтеся. Бiгом звiдси!

Я встигла побачити в дитячих руках свою коробку з флосами та щiтку для язика. Вони розглядали незрозумiлi забавки у ваннiй кiмнатцi, хихочучи та видираючи одна в одної з рук. Ми ще встигли пореготати над моєю короткою iмпровiзованою виставою — показала їм пантомiму про чищення зубiв. Ванна, до речi, лише так називалася. Митися тут було незручно, i це єдине, що менi на третiй день вже почало дошкуляти…На пiвдня засiли з Марiєю за старовинним ткацьким верстатом, за яким ще її бабуся працювала. Вiд тривалого багаторiчного тупцювання майстринi пiдлога перед верстатом була витерта до заглиблень. Марiя показала як дiє давня конструкцiя — килимова дорiжка трохи виросла пiд її вправними рухами. Я намагалася повторити, пригадуючи заняття в iнститутi декоративно-ужиткового мистецтва, проте в мене погано виходило.

Показала менi свої роботи — я очам не повiрила. Близько двох десяткiв гобеленiв, кожен з яких — маленький шедевр.

— Марiє, ти ж на золотi сидиш!..

Смiється у вiдповiдь. Не продає, бо шкода. Цi — найулюбленiшi. Але приблизно два гобелени на мiсяць вiддає на реалiзацiю мiсцевому бiзнесмену. Енергiйний хлопець їздить курортними мiстечками i там, бiля бюветiв, пропонує приїжджим вироби народних умiльцiв — килимки, вовнянi шкарпетки, овечi камiзельки, дерев'янi кульковi ручки, ложки, сiльнички, рiзьбленi тарелi…

Свої роботи, простi, лаконiчнi, досконалi за добором кольорiв, Марiя робила без попереднiх ескiзiв, використовуючи нитки, пофарбованi цибулинням, чорницями, вiдварами трав… Кожен гобелен — у єдиному екземплярi.

Єдине, чого їм бракувало — вiдповiдної оправи.

У мене виникла iдея. Я принесла з двору галузки, якi залишилися вiд грубих вишневих гiлляк, що порубав зранку Петро. Приклала до країв одного з килимочкiв — у рамцi з нерiвних гiлочок з червонуватим вiдтiнком вiн виглядав досконало. Але як цi гiлки закрiпити?

— Я знаю, як, — сказала Марiя, хоч я й слова не вимовила. — Зараз…

Понишпоривши в сусiднiй кiмнатi, вона заселила грубу вовняну нитку в голку з великим вушком, прошила краї килимка, обертаючи нитку навколо вишневої гiлки. В чотири руки швидко одягнули килимок у рамку, зв'язавши кутики зустрiчних патичкiв такою ж ниткою та залишаючи краї дерева виступати хрестом над мiсцем стику. Натягнутий гобелен опинився посеред рамки на плетивi сiрих ниток.

У салонi декорiв Пiтерського передмiстя на таку красу можна ставити смiливу цiну, з розмахом. Знайшовся б грошовитий покупець, який сповiдує принципи екожиття, має алергiю на євроремонти i платить за хробачливi яблука бiльше, нiж за пiдозрiло гарнi, у парафiновiй плiвцi…

Треба лише знати, куди Марiйчинi шедеври запропонувати.

…Пiсля обiду я поїхала до Львова.

— Що сталося? — не розумiла Марiя. — Чи тобi горить?

Хотiли ж завтра на замок Гербуртiв йти…

Менi горiло. Я вирiшила не вiдкладати справу, кувати залiзо гарячим.

Нiколи не вiдсувала втiлення своїх iдей на потiм. Якщо задум не потребував дозрiвання та вiдлежування, я бралася до реалiзацiї одразу. Зараз був саме той випадок.

Бiля хат вздовж траси чатували табуретки з городиною. Марiя передала батькам золотi ранети, але я зупинилася, побачивши улюбленi з дитинства великi жовтi яблука. На лавцi бiля паркану чекав покупцiв сивий дiдусь, писав щось на картонi олiвцем. Виявилось, оформлював цiнники. На картонках були виведенi назви сортiв: «Айдаред», «Джонатан», «Антонiвка». Бiля полумиска з червоним сортом «Слава переможцям» — тато на дачi має кiлька таких яблунь — старанно виведено нерiвним почерком: «Слава героям».

— Героям слава! — привiталась я iз господарем. I вiн, задоволено кахикнувши, вiдсипав менi на вказану у цiннику суму в пiвтора рази бiльше яблук.

Мрiяла: приїду, прийму гарячу ванну, поп'ємо з мамою i татом чаю з варенням, потеревенимо… А вийшло по-iншому.

Щойно сiли вечеряти, як у дверi подзвонили. На порозi — повнувата бiлявка з нашого сходового майданчика. Я пам'ятала її обличчя, хоча iменi не знала i не впiзнала б її у натовпi.

— Прошу вибачення, може, ви маєте мобiльний телефон нашої сусiдки Галi, — вона показала, яку квартиру має на увазi, — або її старшої доньки? Або молодшої.