Галина Вдовиченко - Тамдевін

Наталка заперечливо похитала головою.

— А! — зрозумiла я. — Без борошна?… Нi? Тодi — без води.

Мала хитро усмiхалась, чекаючи наступних варiантiв.

— Без печi, — висунула нову версiю.

— Це все правильно, — подала голос дiвчинка. — Але це неправильна вiдповiдь.

Я оцiнила витонченiсть словесної конструкцiї й вирiшила, що здогадалася:

— Без рук! Без рук, звичайно.

— А от i нi.

— Без чого хлiба не спечеш… — пiшла я на новий виток.

Менi страшенно, як у дитинствi, захотiлося вiдгадати. Проте жоден варiант, який спадав на думку, не пiдходив. Мала дивилася з ледь помiтною iронiєю у чорних очах-тернинках. Дiвчинка була впевнена, що я не вiдгадаю. I саме тому стало зрозумiло, що вiдповiдь лежить на поверхнi. Це не вода, не вогонь, не борошно, не руки — це щось таке, чого не помiчаю, не бачу. Ба бiльше: зараз почую слово-вiдгадку i зрозумiю, ось вона, найправильнiша серед iнших не менш правильних вiдповiдей. Але цiєї хвилини, сама, без пiдказки маленької дiвчинки, не можу знайти вiдповiдi. I мучитимусь, якщо вона не скаже.

Семирiчне дiвча терпляче давало менi можливiсть здогадатися. Ми мовчки дивилися одна на другу.

— Без скоринки, — сказала вона. — Хлiба не спечеш без скоринки.

…Довго не могла заснути. Згадалися часи, коли Олег був байдужий до алкоголю. Вiн колись не пив взагалi. Навiть коли хлопцi-однокурсники пiд'юджували, лише вiджартовувався, горiлки до рота не брав, хоч веселився не менше вiд них. Одного разу розповiв менi про винайдений ним принцип сполучених посудин: коли поруч п'янiють iншi, у того, хто не п'є, теж виникає стан сп'янiння. Штучного. Якщо дихнути в трубочку або здати кров на аналiз, вони засвiдчать, що людина не твереза. Я тодi вiрила в усi його байки. А згодом почала навiть правду сприймати за брехню.

Наскiльки неможливо було Олега вмовити випити за компанiю, настiльки неможливо стало згодом зупинити. Вiн швидко наздогнав тих, якi пили помалу, але щодня. I впевнено їх обiйшов, опинившись далеко попереду у змаганнях з «лiтрболу», як сам казав. Поступово горiлка витиснула усi його сильнi риси — вiдвертiсть, впевненiсть у собi, потребу в розвитку. Оковита виявилась ревнивою спiвмешканкою, їй потрiбен вiн був увесь, без залишку… Я програла змагання iз нею.

Або Олег не захотiв бути переможцем.

…Встала рано, кiлька хвилин по восьмiй. Почула за вiкном дзвiнкi звуки сокири та й вийшла на двiр iз думкою: рано встаю i добре висипаюсь. На ґанку завмерла…

У променях сонця сипалося з дерев сухе напiвпрозоре листя, летiло навскiс, нiби лапатий жовтий снiг. Розвiшану на мотузцi бiлизну — простирадла, пiдковдри, наволочки — розгойдувало й напинало вiтром. Прищiпки були не пластмасовi, а дерев'янi, сiрi вiд багаторiчного перебування пiд сонцем та дощами. Майже такими ж давнiми як висока рогачка-патик, вiдполiрована руками до блиску, що пiдпирала мотузку посерединi. Бiлизна трiпотiла вiтрилами, театральною завiсою вiдкривала й закривала щербатий паркан з понищеними верхiвками штахетника. На кожну дощечку настромлено лiтровi слоїки. Довгий ряд чисто вимитих банок губився пiд гiлками яблунi. Панi Оля казала вчора, що закручуватиме опеньки на зиму — видно, розпочала пiдготовку. Хто рано встає, тому Бог дає.

Марiя йшла назустрiч з порожньою мискою. В усiх, крiм мене, ранок був у розпалi.

Я пiдiйшла до бiлизни на мотузку, понюхала напiвсухе простирадло. Пахло свiжим кавуном та дитинством.

Марiя розреготалася, запитально кивнувши менi: що, мовляв, робиш?

— Яка рiзниця! — я не спiшила вiдходити вiд бiлизни. — Яка то велетенська рiзниця… мiж бiлизною, висушеною в електричнiй сушарцi, як у мене в Пiтерi, i тою, яку продув наскрiзь свiжий вiтер…

Смiх Марiї щирий та заразний. Почуєш — починаєш усмiхатися без причини. Що я такого сказала?

Марiйчин Петро, оголений по пояс, рубав дрова без напруги, немов бавлячись. Сухе дерево розлiталися на цурпалки весело i дзвiнко.

— Чого це ти зранку за сокиру вхопився? — привiталась я.

— Обiцяв до роботи наколоти, — Петро пiдхопив ковбанець, прилаштував на колодi й одним впевненим ударом з вiдтяжкою розколов на чотири полiна. — Мiй дiдо казав колись: не роби зi свого писка холєви. Ляпнув вчора не подумавши, тепер хiба хочу — мушу…

Найгарнiше мiсце на чоловiчому тiлi, доступне сторонньому погляду — навскiснi м'язи збоку тулуба. Коли руки й спина у напруженому русi — очей не вiдвести.

Жiночi спини iншi. У жiнок найпривабливiше вiдкрите мiсце — видовжена ледь помiтна впадинка збоку над колiном, акуратна рисочка вздовж стегна, наочне втiлення витонченостi та довершеностi.