Александр Подервянский - Рух життя, або Динамо [збірник]

В хате чисто, как в операционной, рушники висят на всем, на чем только можно висеть, дверные косяки увиты веночками из сухой ароматной травы. Утка невозмутимо сидит на гнезде под печкой. Приська, в окружении «живого уголка», застывает в дверях. Затем, стряхнув оцепенение, бежит во двор. Твари – за ней гуськом.

Пріська.Мерщій діда позвати!

Мечась по двору, она никак не может попасть в калитку, наконец-то ей это удается, и она выскакивает на улицу. На лице Мотри в этот момент отражается вся полнота жизни. Ей интересно, страшно и завидно. Она хочет немедля поделиться своими чувствами с Киндратом Омельяновичем, который отрешенно, не покидая свою сладостную нирвану, продолжает нескончаемо исполнять патриотический вальс «На сопках Маньчжурии» на трофейном аккордеоне «Хохнер».

Мотря (зловісним напівшептанням, хоча ніхто й не підслуховує). Вставай, Кіндрате, подивись, що у сусідів робиться… Та, трясця твоїй матері, кидай свій баян, подивись хутко.

Кіндрат Омелянович.Та відчепись від мене, клята бабо, бо це не баян, а акордеон.

Дети, марширующие под вальс, поддерживают папашу.

Діти.Грай, тату, грай!

Мотря гневно сплевывает в их сторону. Киндрат Омельянович продолжает музицировать, бросая похотливые взгляды в сторону собачьей будки. Там Бровко игриво ворчит и грызет бутылку шампанского.

Круча над рекой. Охотники на привале Перова: Степан Чарльзович, Свирид Опанасович и Мыкола Гнатович, воодушевленные очередной бутылкой, на пари плюют и прыгают в длину. Играющий в эту непростую игру плюет, сидя на корточках, а затем прыгает на длину плевка и отмечаетсвой рекорд, втыкая палочку.

Степан Чарльзович (цибає). От ви кажете, Свирид Опанасович, шо обізяна некрасіва, а от лебідь, по-вашому, красівий?

Свирид Опанасович.Красівий!

Степан Чарльзович.А от давайте так зробимо – щоб у вас була така шия довга, такі лапи червоні і пір'я кругом? Шо мовчите? Отож, лебідь красівий як лебідь, а обізяна як обізяна. Шо неясно?

Свирид Опанасович.Та все ясно. Бо кругом – інститут красоти (цибає).

Степан Чарльзович.А Микола Гнатович такий гарний, як удав.

Все смеются Весьма комфортная атмосфера. Маленький костер тлеет на самом краю кручи. Внизу медитируют рыбаки. Они убивают комаров и курят махорку. Время от времени раздаются пожелания типа: «Щоб вони повиздихали, оті комарі!»

Микола Гнатович.Та хіба ж це удав? Це – хатня ілюзія неоковирної природи. Ми з бабою милуємося ним, як картиною.

Старик снимает со своей шеи жирную змею и вешает ее на дикую яблоню. Друзья выпивают, пекут картошку и наслаждаются задушевными разговорами. Река течет в закатную даль, отражая наших героев.

Свирид Опанасович.Миколо Гнатовичу, то не твоя баба йде?

Микола Гнатович.Як молода і гарна, то точно – моя.

Охотники на привале Перова смеются, появляется Приська.

Микола Гнатович.Сідай, стара, чарку вип'єш з козаками.

Пріська.Ой, Миколо, яка там чарка, ото приходю додому, а Мотря Кіндратова і каже мені про рушники! А я: «Які рушники?» А вона: «До Гальки Швидь діточки з города приїхали, то всього навезли – зять в Германії служить, то і коври, і сервіз, і люстру чеську, і кансерви, – все, ось що значить діточки, то, мабуть, і вам таке». А я: «Які діти, в нас зроду ніяких дітей не було, бо Бог не дав!» А вона: «Гріх вам брехати!» А я дивлюся – ой лишенько! – один Потьомкін в золоті, другий в золоті, а килими – перські, а рушники – випрані, а в хаті чисто-чисто, як в лікаря, що я зимою їздила зуби вставляти, та ще в орла шапка червона. Отакої…

Микола Гнатович.А на ногах чоботи червоні. Ти, Прісько, мабуть, здуріла. Хлопці, налийте чарку моїй бабі, бо вона на ногах не встає.

Хлопцы наливают Приське чарку, она хлопает ее, не закусывая.

Микола Гнатович.Оце діло, стара! Ще одну випий, і зараз все пройде, це тобі в голову напекло.

Свирид Опанасович.Щас врем'я таке дурне. Всі чогось бояться, призраків та фантомів бачать. А я от скільки живу, ніколи нічого такого не бачив. А ви, діду?

Микола Гнатович.Та колись було. Коли малий був і на леваді кози пас. То – з лісу виїжджають четверо. Усі голі, на конях сидять і коси в руках тримають. А в одного – веси магазинні. Мабуть, по сіно поїхали.

Степан Чарльзович.А вєси навіщо?

Микола Гнатович.А сіно важити.