Хантер Томпсон - Страх та відраза у Лас-Вегасі. Несамовита поїздка в серце Американської Мрії

…Для чого псувати собі настрій, якщо це все, що вони можуть запропонувати в своїх газетах? Агню мав рацію. Преса є зброєю жорстоких виблядків. Журналістика – це вже не професія чи ремесло. Це дешеве звалище виродків та мудаків – фальшиві двері на задвірки життя, брудна засцяна дірка, трахнута цензурою, достатньо глибока для того, щоб будь-який алкаш зміг звернути в неї з тротуару і подрочити, немов шипанзе в клітці.

Я тинявся аеропортом, розуміючи, що я все ще ношу бейдж працівника поліції. Це був пластиковий прямокутник, на якому було написано: «Рауль Дюк, Спеціальний Агент, Лос-Анджелес». Я побачив його в дзеркалі над пісуаром.

Я подумав, що варто було б позбачитись цієї штуки. Зірвати її к бісу. Захід завершено… і не зроблено жодних висновків. Принаймні для мене. І, звісно ж, не для мого адвоката – який також носив бейдж – але він був знову в Малібу, лікував свою паранойю.

Увесь цей захід був простим марнуванням часу, просто привід для тисячі копів провести кілька днів у Лас-Вегасі за рахунок платників податків. Ніхто не вивчив нічого – принаймні, нічого нового. Крім, хіба що… все, що я звідти виніс, це те, що Асоціація Окружних Прокурорів уже десять років ганяється за жорсткою правдою, жорстокою реальністю, котрій вони дали найменування «Наркокультура» в році Господа нашого 1971.

Вони все ще промотують гроші платників податків на фільми типу «небезпеки ЛСД», в той час, як кислота для всіх, крім копів, стала свого роду «Студебекером» у світі наркотиків; популярність психоделіків упала настільки, що серйозні дилери вже давно перестали мати справу з якісною кислотою чи мескаліном, а кількість їхніх клієнтів обмежується тридцятьма з лишком застарілих торчків, таких як я та мій адвокат.

Сьогодні на ринку актуальні депресанти. Червоні й смек – барбітура й героїн – і погана доморощена трава розповсюджуються разом з миш’яком чи кінськими транквілізаторами. Те, що продається сьогодні, це пиздець Твоєму Мозку – речі, які на короткий час стимулюють його, а потім розмелюють в шмаття на дуже довгий період. Ринок розрісся з гетто до передмість.

Зараз в моді штуки, що мажуться по вені… на кожного спідового фріка, що відійшов від справ, знаходиться 200 хлопців, що сидять на голці. Вони навіть ніколи не думали пробувати спіди.

Стимулятори вже не в моді. Метедрин зараз, в 1971, така ж рідкість як і справжня кислота чи ДМТ. «Розширення свідомості» кануло в лету разом з ЛБДж [17] Ліндон Б. Джонсон – 36-й президент США. Період правління з 1963 по 1969 … той факт, що разом з Ніксоном прийшли депресанти, не вартий нічого в історичному плані.

Я увійшов до літака без жодних проблем, не зважаючи на огидні вібрації від інших пасажирів… але мій мозок був уже настільки випалений, що мені було б байдуже, навіть

якби я ліз на борт повністю голий і вкритий гнійними виразками. Знадобилася б дуже велика сила, щоб скинути мене з літака. Я був настільки стомлений, що вже починав звикати до постійної істерії. Здавалось, що найменше непорозумінння зі стюардесою зведе мене з розуму чи просто доведе до сліз… і, здається, вона це розуміла, тому що поводилася зі мною дуже чемно і привітно.

Коли я попросив ще льоду для своєї Кривавої Мері, вона швидко виконала моє побажання, а коли в мене закінчились сигарети, вона люб’язно поділилася зі мною своїми. Єдиний раз, коли вона, здавалось, почала нервувати, був коли я дістав з рюкзака грейпфрут і почав нарізати його мисливським ножем. Я побачив, як вона дивилася на мене і спробував усміхнутись. «Я завжди беру з собою грейпфрут. Важко знайти хороший грейпфрут, якщо ти не багатій.» Вона кивнула.

Я ще раз усміхнувся їй, проте було важко вгадати про що вона думала. Цілком можливо, що вона вирішила зсадити мене з літака в клітці, під час посадки в Денвері. Я загдянув їй у вічі, проте вона контролювала себе.

Я спав, коли ми приземлились, але поштовх змусив мене швидко прокинутись. Я виглянув з вікна і побачив Скелясті гори. Якого хуя я тут роблю? Цікаво. В цьому не було жодного сенсу. Я вирішив зв’язатися зі своїм адвокатом якомога швидше. Хотів попросити його позичити трохи грошей на добермана-альбіноса. Денвер – це справжній притулок для доберманів-альбіносів; їх звозять сюди з усієї країни.

Так, як я був там, то подумав, чому б і не придбати злого пса. Але спершу, щось для нервів. Відразу ж після посадки, я вирушив до найближчої аптеки на території аеропорту і попросив у продавщиці коробку амілів.