Хантер Томпсон - Страх та відраза у Лас-Вегасі. Несамовита поїздка в серце Американської Мрії

Проте так більше не могло тривати. Кімната була завалена використаними рушниками; вони висіли скрізь. Підлога у ванній була вкрита шматками мила, блювотиною і шкірками від грейпфрутів вперемішку з розбитим склом. Доводилось одягати черевики, коли я заходив туди посцяти. Сірий килимок був повністю засипаний насінням марихуани, тож став зеленим.

Обстановка номера була настільки старшною, настільки засраною, що я напевно міг би вибігти звідти з криками про «живу виставку» з Хейт Стріт, щоб показати копам з інших частин країни наскільки глибоко в порок і дегенерацію можуть впасти наркомани, якщо залишити їх без нагляду.

Але якому наркоману знадобляться всі ці шкаралупи від кокосів і шкірки від грейпфрутів? Чи свідчить проїхню присутність тут вся ця недоїдена картопля фрі? Ці засохлі калюжі кетчупу на комоді?

Мабуть так. А звідки все це бухло? А ці страшні порнографічні фото, вирвані з дешевих журналів штибу «Шльондри Швеції» чи «Оргії в Касбаху», що були приклеєні до розбитого дзеркала, вкритого плямами засохлої до твердої жовтої шкоринки гірчиці… а ці ознаки насильства, ці дивні червноі та сині лампочки і розбиті склянки, що висіли причеплені пластирем до стіни …

Ні, ці сліди не міг залишити нормальний, богобоязний наркоман. Це все виглядало занадто агресивно. Все свідчило про те, що в цій кімнаті вживали майже всі наркотики, відомі цивілізованій людині з 1544 року. Це було схоже на монтаж, на гротескну медичну виставку, що показувала, що б трапилось, якби в одній кімнаті зібрати двадцять два запеклих злочинця-наркомана, кожного з різним ступенем залежності, й зачинити їх на п’ять діб.

Справді. Але, звісно, таке ніколи не може статися у Справжньому Житті, панове. Ми просто навели приклад, щоб показати, що могло б бути…

Раптово задзвонив телефон, вириваючи мене з мого фантазійного ступора. Я поглянув на нього. Дззззззззееееень… Боже, що тепер? Невже сталося? Я вже чув як різкий голос менеджера, пана Хіма, застерігав, що поліція вже на підході до мого номеру і щоб я не смів стріляти крізь двері, поки вони будуть вриватися.

Дзззееннь… Ні, вони не будуть попереджувати. Якщо вже вони вирішили спіймати мене, то, напевно, влаштували засідку в ліфті: спочатку газом в очі, потім накинутись гуртом. Все станеться раптово.

Тож я підняв слухавку. Дзвонив мій друг Брюс Іннз із «Цирку-Цирку». Він знайшов чоловіка, що був готовий продати мавпу, про яку я запитував. Ціна була 750 доларів.

«З яким скупердяєм ми маємо справу?» запитав я. «Вчора ж було чотириста.»

«Він каже, що вона привчена ходити в туалет,» сказав Брюс. «Він залишив її спати в трейлері, а та тварюка насрала в душовій кабінці.»

«Це ще нічого не значить,» сказав я. «Мавп приваблює вода. Наступного разу вона насере йому в умивальник.»

«Напевно тобі варто приїхати і самому з ним поговорити,» сказав Брюс. «Він зараз зі мною в барі. Я сказав йому, що ти дуже хочеш собі мавпу і можеш дати їй притулок. Думаю він буде торгуватись. Він дуже прив’язаний до тієї смердючої тварюки. Вона зараз із нами, сидить на клятому стільці й пускає слину в кухоль з пивом.»

«Добре,» сказв я. «Буду за десять хвилин. Не давай йому напитись. Хочу поговорити з ним на тверезу голову.»

Коли я приїхав до «Цирку», якогось старого виносили з дверей до карети швидкої. «Що трапилось?» запитав я в паркувальника.

«Точно не знаю.» відповів він. «Кажуть серцевий напад. Але я помітив, що в нього вся потилиця пошматована.» Він сів у Кита і видав мені квитанцію. «Зберегти ваш напій?» запитав він, тримаючи велику склянку текіли, що стояла на сидінні. «Я можу поставити її в холодильник, якщо бажаєте.» Я кивнув. Тут вже знали мої звички. Я бував у цьому місці настільки часто, з Брюсом та іншими, що паркувальники вже знали моє ім’я, хоча я ніколи й нікому не казав його і ніхто в мене його не питав. Думаю, вони просто обшукали бардачок і знайшли там записник з моїм ім’ям.

Як виявилось, я просто не помітив, що все ще носив бейдж з Конференції Окружних Прокурорів. Він висів у петельці мого різнокольорового піджака, але я прросто забув про нього і не помічав його. Безсумнівно, всі вони сприймали мене за супер дивного агента під прикриттям… чи може й ні; можливо їм просто було смішно з того, що був якийсь небезпечний бандюк, достатньо божевльний для того, щоб виставляти себе копом і при тому кататись по Вегасу в білому кадилаку зі склянкою міцного пійла в руці. В місті, де всі видаються не тими, ким є насправді, немає нічого небезпечного в тому, щоб поводитись як король фріків. Наглядачі мудро кивнуть одне одному головами і скажуть щось про «дурні низькопробні приколи.» Іншою стороною цієї монети є синдром під назвою «Чорт забирай! Хто це такий?». Він притаманний таким людям, як швейцари та адміністратори, котрі вважають, що будь-хто, хто поводиться божевільно, але дає великі чайові, має бути важливою персоною - це означає, що з ними треба поводитись ввічливо і завжди усміхатись.