Хантер Томпсон: Страх та відраза у Лас-Вегасі. Несамовита поїздка в серце Американської Мрії

«Для чого ви це зробили?» запитав я в неї. «Хто вам заплатив?»

«Ніхто!» протягнула вона. «Я покоївка!»

«Брешеш!» заверещав мій адвокат. «Ти шпигувала! Хто змусив тебе до цього – менеджер?»

«Я працюю в готелі,» сказала вона. «Я прибираю в номерах.» Я повернувся до свого адвоката. «Напевно вони знають, хто ми такі,» сказав я. «Тож вони послали сюди цю ні в

чому не повинну жінку вкрасти це.»

«Ні!» Взмолилась вона. «Я не знаю про що ви говорите!»

«Брехня!» сказав мій адвокат. «Ти так само причетна до цього, як і всі вони.»

«До чого причетна?»

«Наркотична змова,» мовив я. «Ви маєте знати, що відбувається в цьому готелі. Думаєте, для чого ви тут?» Вона поглянула на нас, щось белькочучи. «Я знаю, що ви копи,» нарешті вимовила вона. «Але я думала, що ви приїхали сюди на конференцію. Клянусь! Все, що я хотіла зробити – це прибрати у вашому номері. Я нічого не знаю ні про яку змову!» Мій адвокат зареготав. «Та невже. Ти хочеш сказати, що ніколи не чула по Гранджа Гормана.»

«Ні!» вигукнула вона. «Ні! Богом клянуся, ніколи не чула!» Мій адвокат на хвильку задумався, потім допоміг їй піднятись. «Думаю, вона каже правду,» звернувся він до мене. «Певно вона не бере участі в цьому.»

«Ні! Присягаюся, ні!» мало не заплакала вона.

«Що ж…» сказав я. «В такому разі, ми не будемо прибирати її… думаю, вона може нам допомогти.»

«Так!» жваво вигукнула вона. «Я допоможу вам усім, чим зможу! Ненавиджу наркотики!»

«Ми також,» сказав я.

«Думаю, нам варто призначити їй зарплату,» сказав мій адвокат. «Зареєструй її, потім будемо виплачувати їй щомісяця в залежності від того, скільки нам повідомить.»

Обличчя жінки помітно змінилось. Здавалося, її більше не засмучує те, що з нею розмовляють двоє оголених мужиків, один з яких намагався вбити її ще кілька хвилин тому.

«Думаєте, ви впораєтесь?» запитав її я.

«З чим саме?»

«Один дзвінок кожного дня,» сказав мій адвокат. «Просто повідомляйте те, що бачили.» Він поплескав її по плечу. «Не переживайте, якщо вас не зрозуміють. Це вже наші проблеми.» Вона посміхнулась. «Ви мені платитимете за це?»

«Звісно,» відповів я. «Але якщо розкажете комусь сторонньому – сядете у в’язницю до кінця життя.» Вона кивнула. «Я допомагатиму всім, чим зможу,» сказала вона. «Але, кому мені дзвонити?»

«За це не переймайтесь,» сказав мій адвокат. «Як вас звуть?»

«Еліс,» відповіла вона. «Просто наберіть пральню і запитайте Еліс.»

«З вами зв’яжуться,» сказав я. «Приблизно за тиждень. Але будьте напоготові й поводьтесь природньо. Ви впораєтесь?»

«Так, сер!» сказала вона. «Я вас ще побачу, панове?» вона сором’язливо усміхнулась. «Ну, після цього…»

«Ні,» відрізав мій адвокат. «Вони прислали нас із Карсон Сіті. З вами зв’яжеться інспектор Рок. Артур Рок. Він буде замаскований під депутата, але ви без проблем його упізнаєте.» Вона нервово зам’ялася.

«Що не так?» запитав я. «Ви чогось нам не сказали?»

«Ні!» швидко відповіла вона. «Я просто хотіла дізнатись, хто мені платитиме?»

«Інспектор Рок попіклується про це,» відповів я. «Вся оплата буде готівкою: тисячу доларів дев’ятого числа кожного місяця.»

«Господи Боже!» вирвалося з неї. «За такі гроші я готова на все!»

«Ви і ще багато людей,» сказав мій адвокат. «Ви б здивувалися, якби дізнались, хто на нас працює – прямо тут, у цьому готелі.» Вона була вражена. «Я їх знаю?»

«Можливо,» сказав я. «Але вони всі під прикриттям. Ви зможете дізнатись це тільки в разі якоїсь екстреної ситуації, коли один з них вийде з вами на зв’язок, скориставшись паролем.»

«А який пароль?» запитала вона.

«Рука Руку Миє,» сказав я. «Тільки почуєте, відразу ж відповідайте: ’Я нічого не боюсь’. Так вони вас упізнають.» Вона кивнула, повторюючи про себе пароль, а ми слухали, перевіряючи, чи все правильно. «Добре,» сказав мій адвокат. «Це все. Напевно, ми вас не побачимо, поки не впаде молот. Вам краще не бачити нас, поки ми тут. Можете не приходити прибирати, просто лишайте рушники й мило за дверима опівночі.» Він усміхнувся. «Саме так ми вбережемося від подібних непорозумінь, чи не так?» Вона повернулася до дверей. «Як скажете, панове. Не можу навіть передати як мені шкода через те, що сталось… я просто нічого не знала.» Мій адвокат випроводив її за двері. «Ми все розуміємо,» сказав він. «Але все вже позаду. Дякувати богу, ще є порядні люди.» Вона посміхнулась, зачиняючи двері.

Після того випадку пройшло вже майже сімдесят дві години і жодна покоївка не ступила до нашого номеру. Цікаво, що наговорила їм Еліс. Ми бачили її одного разу, як вона везла возика з білизною через стоянку в той час як ми в’їжджали туди, але вдали, що не бачимо її і, здається, вона зрозуміла.