Хантер Томпсон - Страх та відраза у Лас-Вегасі. Несамовита поїздка в серце Американської Мрії

«Правильно,» сказав я від’їжджаючи. Я помітив дірку в огорожі й попрямував до неї. Мене ніхто не переслідував. Я не міг зрозуміти чому. Я поглянув у дзеркало і побачив як мій адвокат підіймається трапом, жодних ознак боротьби… я виїхав через ворота і влився в ранковий трафік шосе Передайз.

Я швидко звернув праворуч на Расел, а потім ліворуч на Меріленд… і проїхав непоміченим повз кампус університету Лас-Вегасу… жодного напруження на цих обличчях; я зупинився на червоне світло і на хвильку розгубився, так як мене засліпив блиск плоті на переході: довгі ноги, рожеві міні-спідниці, стиглі молоді соски, блузки без рукавів, довге біляве волосся, рожеві губи і блакитні очі – всі показники небезпечно невинної культури.

Я хотів під’їхати і почати заливати: «Агов, Крихітко, давай розважимось удвох. Застрибуй у цей кадилак і ми помчимо до мого номеру у «Фламінго», закинемось ефіром і відірвемося, немов дикі тварини у моєму власному басейні у формі нирки…» Звісно ж, подумав я. Але я був уже далеко і повертав ліворуч до Фламінго Роуд. Назад до готелю, збирати речі. Були всі підстави вважати, що я в халепі, що я вичерпав свій кредит удачі. Я порушив усі правила, якими живе Вегас – дратував місцевих, ображав туристів, поводився просто жахливо.

Єдиною моєю надією було те, що ми натворили вже стільки всього, що ніхто навіть не повірить у це. Особливо, зважаючи на те, що ми були записані як учасники Поліцейської Конференції. Коли починаєш дебоширити в цьому місті, то вже хочеш робити це по повній. Не витрачати часу на всілякі дурниці. А пускатися у всі тяжкі. Творити справжній кримінал.

Ментальність Лас-Вегасу настільки атавістична, що навіть найтяжчий злочин часто не помічають. Один мій сусід нещодавно провів тиждень у вегаській в’язниці за «бродяжництво». Йому близько двадцяти років: довге волосся, джинсова куртка, рюкзак – чесний бродяга, справжня Людина Дороги. Абсолютно безпечний; він просто подорожував країною в пошуках чогось, що ми забули в шістдесятих, щось на кшталт першої мандрівки Боба Цимермана.

На шляху з Чікаго до Л.А. йому захотілось побачити, що собою являє Вегас. Він просто прогулювався, розглядаючи Стріп… неспішно, а куди поспішати? Він стояв на розі вулиці біля «Цирку» і дивився на кольоровий фонтан, коли під’їхала патрульна машина.

Бах. Прямісінько до в’язниці. Жодних дзвінків, адвоката чи внесення застави. «Вони посадили мене в машину і повезли у відділок.» розповідав він. «Вони завели мене у велику кімнату, повну людей, зняли весь одяг і записали. Я стояв біля великого столу, висотою десь у шість футів, за яким сидів коп і дивився на мене з виглядом середньовічного судді.

В кімнаті було багато людей. Десь із дюжину ув’язнених; вдвічі більше копів і близько десяти жінок-поліцейських. Потрібно було вийти на середину кімнати, вийняти все з кишень, покласти на стіл, а потім роздягтись до гола на очах у всіх.

У мене було тільки двадцять баксів, а сума застави складала двадцять п’ять, тож вони посадили мене на лавку до тих, хто відправлявся у в’язницю. Ніхто навіть не говорив зі мною. Цей процес нагадував конвеєр.

Двоє хлопців за мною були з довгим волоссям. Кислотники. Їх також взяли за бродяжництво. Але коли вони почали спорожнювати свої кишені, всі в кімнаті охнули. Вони мали 130 000 баксів на двох, в основному великими купюрами. Копи не могли повірити своїм очам. Ці хлопці просто продовжували діставати гроші з кишень і викладати їх на стіл, обоє голі, сутулі й мовчазні.

Копи просто сказилися, коли побачили стільки грошей. Вони почали перешіптувалися; чорт, у них не було підстав, щоб утримувати цих хлопців за ’бродяжництво’.» Він засміявся. «Тож вони повісили на них «приховування доходів.» Всіх нас забрали до в’язниці, а ці двоє були справжніми психами. Звісно ж, вони були дилерами, а всі запаси зберігали у своїй кімнаті в готелі, тож їм треба було вибратися ще до того, як копи дізнаються де вони зупинились.

Вони запропонували одному з охоронців сотню баксів, щоб він знайшов їм найкращого адвоката в місті… і вже за двадцять хвилин він був там, бурмочучи щось про оскарження рішення в суді та подібні штуки… чорт, я спробував поговорити з ним, та цей чувак був таким вузьколобим. Я сказав йому, що я зможу внести заставу і навіть заплатити йому, якщо вони дозволять мені подзвонити своєму батькові в Чікаго, але він був занадто зайнятий клопотаннями про циї двох чуваків.

Приблизно за дві години він повернувся у супроводі охоронця і сказав ’Ходімо’. Їх випустили. Один з них сказав мені, поки вони чекали, що це коштуватиме їм 30 000 доларів… і я думаю так і було, але якого дідька? Вони ще дешево відмазались, беручи до уваги те, що могло б статися якби вони не додумались до цього.