Хантер Томпсон - Страх та відраза у Лас-Вегасі. Несамовита поїздка в серце Американської Мрії

Лу: Якраз між Передайз та Істерн.

Офіціантка: Але ж Передайз та Істерн ідуть паралельно.

Лу: Так, але я завжди з’їжджаю з Істерна і їду на Передйз.

Офіціантка: Так, я знаю, але в такому разі ти виїдеш на бульвар Парадиз біля «Фламінго». Я думаю, хтось дав тобі…

Адвокат: Ми зупинилися у «Фламінго». Я думаю, що це саме те місце, про яке ви говорите.

Лу: Це не місце для туристів.

Адвокат: Саме тому вони й прислали мене. Ось письменник: я його охоронець. Всяке може статись…

Лу: Вони там усі придурки… ті дітлахи – придурки.

Адвокат: Нічого, все ОК.

Офіціантка: Так, у них там свої закони.

Дюк: Цілодобове насилля? Ви про нього говорите?

Лу: Саме так. Тепер вже у «Фламінго»… Нажаль, я не можу показати вам дістатись туди; краще розповім. Он там на першій заправці знаходиться «Тропікана», повернете праворуч.

Адвокат: «Тропікана» зправа.

Лу: Перша заправка це «Тропікана». Поверніть праворуч біля неї і їдьте прямо… вправо біля «Тропікани», направо від Передайзу і побачите велику чорну будівлю, вона виглядає досить дивно.

Адвокат: Праворуч на «Тропікані», праворуч на Передайз, чорна будівля…

Лу: На будівлі буде табличка «Психіатрична клініка», але вони все там поміняли.

Адвокат: Добре, це близько.

Лу: Це все, що я можу для вас зробити, любий… Насправді я навіть не знаю чи це вона. Але схоже на те. Здається ви їдете в правильному напрямку.

Адвокат: Добре. Ви найзрозуміліше пояснили нам, а то ми вже два дні питаємо у людей.

Лу: …я можу подзвонити і точно все дізнатись.

Адвокат: Можете?

Лу: Звісно, я подзвоню Алену і запитаю у нього.

Адвокат: Я був би дуже вдячним.

Офіціантка: Коли доїдете до «Тропікани», знайте, що це не перша станція, а друга.

Лу: Там є велика табличка, на якій аписано «проспект Тропікана». Поверніть праворуч, а коли доїдете до Передайз, ще раз направо.

Адвокат: ОК. Велика чорна будівля, направо від Передайз: цілодобове насилля, наркотики.

Офіціантка: Дивіться, ось це «Тропікана», а це шосе Боулдер, яке іде ось так.

Дюк: Це доволі дальнє містечко.

Офіціантка: Десь тут починається Передайз. Ось він. Так, а ми зараз ось тут. Бачите, ось шосе Боулдер… і «Тропікана».

Лу: Ні це не вона, тамошній бармен також ще той придурок…

Адвокат: Дякую.

Лу: Ви не пошкодуєте, що зупинилися тут, хлопці.

Дюк: Тільки якщо знайдемо те, що нам треба.

Адвокат: Тільки якщо напишемо і здамо статтю.

Офіціантка: Чому б вам не зайти в середину і не сісти?

Дюк: Ми намагаємось проводити на сонці побільше часу.

Адвокат: Вона зараз подзвонить і запитає де це точно.

Дюк: О. В такому разі, давай зайдемо.

ПРИМІТКА РЕДАКТОРА(продовж.): Касети з подальшими записами було неможливо прослухати через те, що вони були залиті якоюсь рідиною. Втім, крізь сторонні шуми все ж вдається зрозуміти, що через дві години доктор Дюк та його адвокат нарешті дісталися місця під назвою «Стара психушка» - великої обгорілої бетонної будівлі, оточену високими бур’янами. Власник заправки через дорогу сказав, що це місце «згоріло ще три роки тому.»

Мій адвокат поїхав на світанку. Ми мало не прогавили перший рейс до ЛА, тому що я не міг знайти аеропорт. Там було менше, ніж півгодини їзди від готелю. Принаймні, я був певен цього. Тож ми виїхали з «Фламінго» якраз о сьомій тридцять… але ми чомусь пропустили поворот біля «Тропікани». Ми так і їхали по дорозі, що йшла паралельно шляху в аеропорт, але з протилежного кінця до терміналу… і ніяк не можна було потрапити туди не порушуючи закону.

«Чорт забирай! Ми заблукали!» Кричав мій адвокат. «Що ми робимо тут, на цій триклятій дорозі? Аеропорт же ж там!» Він показав у напрямку аеропорту.

«Не хвилюйся,» відповів я. «Я ще ніколи не запізнювався на літак.» Я усміхнувся спогадам, що найшли на мене. «За вийнятком одного разу в Перу,» додав я. «Я вже майже залишив країну, був на митниці, але повернувся до бару, щоб поговорити з одним болівійським кокаїновим дилером… і раптом почув, як заводяться великі двигуни 707-го, тож щодуху помчав туди, але двері знаходились якраз за двигунами і трап уже прибрали. Чорт, ті турбіни засмажили б мене, мов котлету… але мені було байдуже: я відчайдушно намагався потрапити на борт.

Копи з аеропорту побачили як я біжу і закрили ворота. Я мчав, немов скажений, прямісінько на них. Якийсь чувак кричав мені: ’’Ні! Вже занадто пізно! Навіть не намагайся!’’