Хантер Томпсон - Страх та відраза у Лас-Вегасі. Несамовита поїздка в серце Американської Мрії

Це та ж сама жорстока, парадоксальна й великодушна маячня, на якій католицька церква трималася протяго багатьох століть. Це також і військова етика… сліпа віра в якусь вищу й мудрішу «владу». Папа, Генерал, Прем’єр-міністр… і так далі аж до «Бога». Одним з поворотних моментів шістдесятих стало звернення «Бітлз» до буддизму. Це було те ж саме, якби Ділан поцілував перстень Папи.

Перші «гуру». Потім, коли це не подіяло, назад до Ісуса. А зараз, слідуючи Менсону, з’явилася ціла плеяда кланоподібних комун типу «Боги як Мел Ліман», «керівний Аватар» і Як Їх Там Ще, котрі проповідують «єдність духу і плоті». Соні Баргер ніколи їх не розумів, але він ніколи не здогадувався наскільки близько він був до статусу короля пекла. Події 1965 в Оукленд-Берклі, коли Ангели, під керівництвом Баргера, атакували перші ряди антивоєнного маршу. Це стало історичним переломленням у наростаючій хвилі млодіжного Руху шістдесятих, що виник потім. Це був пеший відкритий конфлікт між Грізерами й Патлатими, важливість якого можна простежити в історії SDS [15] Students for a Democratic Society – студентський рух у США середини 1960-х років. , котра розвалилася, намагаючись узгодити інтереси робочого класу й «маргіналів» з інтересами вищих і середніх класів активістів.

Всі, хто не був задіяний у тих подіях, могли передбачити невдачу спроби Гінзберга\Кізі переконади Ангелів пекла об’єднати сили з радикальними лівими з Берклі. Остаточний розкол стався за чотири роки в Алтамонті, але до того часу це й так було очевидно, цього не знали тільки рокери-торчки та національна преса. Сплеск насилля в Алтамонті тільки драматизував проблему. Реальність майже повернулася до норми; хворобу визнали смертельною і Рух знову набрав енергії вперше після того як був жорстоко розсіяний гарячкою самозбереження.

О; ця жахлива маячня. Похмурі спогади й погані флешбеки, що прориваються крізь час і туман Стеньян Стріт… жодного притулку біженцям, жодного сенсу озиратись. Питання, як завжди, зараз…?

Я отямився на своєму ліжку у «Фламінго», відчуваючи небезпечний розрив з оточенням. Мало статись щось огидне. Я був упевнений. Кімната виглядала немов місце якогось катастрофічного зоологічного експерименту з віскі й горилами. Десятифутове дзверкало було розбите, але все ще трималось купи – як нагадування про той день, коли мій адвокат оскаженів і молотком почав трощити дзверкало і лампи.

Ми замінили лампи набором червоних різдвяних гірлянд з «Сейфвею» [16] Мережа супермаркетів у США. , але надії на заміну дзверкала не було. Ліжко мого адвоката виглядало ніби спалене щурине кубло. Вогонь знищив верхню половину, друга ж була сумішшю проводів і обвугленої постілі. На щастя, покоївки не наближалися до кімнати після жахливого інциденту у вівторок.

Я спав, коли увійшла покоївка. Ми забули почепити табличку «Не турбувати»… тож вона зайшла до кімнати і остовпіла, коли побачила мого адвоката, що стояв навколішки у шафі, повністю голий і блював собі в черевики… він думав, що був у туалеті, аж тут побачив жінку з обличчям як у Міккі Руні, котра просто дивилася на нього, не в змозі вимовити й слова й тремтіла від страху й сорому.

«Вона тримала швабру, немов топорище,» сказав він. «Тож я вибіг з шафи низьким стартом, все ще блюючи, і дарив її головою в коліна… це був інстинкт; я думав, вона хоче мене вбити… а потім вона закричала, тож мені довелось заткнути їй рота мішечком з льодом.» Я пам’ятаю той крик… один з найстрашніших звуків, які я колись чув. Я прокинувся і побачив як мій адвокат відчайдушно бореться на підлозі з чимось, що виявилось літньою жінкою. Кімната була заповнена електричним шумом. Телевізор шипів з максимальною гучністю на неіснуючому каналі. Я ледве чув крики цієї жінки, поки вона намагалася відвернути мішечок від свого обличчя… але вона була не рівнею туші мого адвоката, тож він затиснув її в кутку за телевізором, зчепивши пальці на її шиї, поки вона белькотіла… «Будь ласка, не треба… я лише покоївка, я ж не знала…» Я різко зірвався з ліжка, дістав гаманець і показав їй свій поліцейський жетон. «Вас заарештовано!» крикнув я.

«Ні!» заволала вона. «Я ж просто хотіла прибрати!» Мій адвокат підвівся, важко дихаючи. «В неї мабуть є запасний ключ,» сказав він. «Я якраз полірував туфлі в шафі, аж раптом побачив як вона прошмигнула, тож я схопив її.» Він дрижав, блювотиння стікало підборіддям і було видно, що він розумів усю серйозність ситуації. Наша поведінка вийшла далеко за межі нашого власного божевілля. Ми стояли обидва голі й дивилися вниз на залякану літню жінку – готельну працівницю – котра розтягнулась на підлозі нашого номеру в припадку страху та істерики. Її треба було взяти в долю