Хантер Томпсон - Страх та відраза у Лас-Вегасі. Несамовита поїздка в серце Американської Мрії

«Що?»

«Прошу пробачення… Так, у зареєстрований такий номер. Він занесений до списку розшукуваних. Повідомте поліцію й не давайте йому зникнути!» (Ще одна довга пауза) «Еммм… розумієте, цей номер не занесено до нашого списку і… ееее… номер 875-045-616-В щойно поїхав від нас у новому Кадилаку-трансформері.»

«Ні!»

«Так. Він вже давно поїхав; повністю застрахований.»

«Куди?»

«Здається, він сказав у Сент-Луїс. Так, саме так і записано в картці.»

Рауль Дюк, гравець лівого флангу й найкращий відбиваючий «Сент-Луїс Браунс».

Орендував машину за тарифом 25 $ на день строком на п’ять днів плюс двадцять п’ять центів за милю. Його картка була дійсною, тож ми не мали вибору… Це правда. Агентство не мало жодних підстав затримувати мене, так як моя картка формально була дійсною.

Протягом наступних чотирьох днів я об’їхав цією машиною весь Лас-Вегас – навіть кілька разів проїжджав повз головний офіс цього агентства на бульварі Парадиз – і жодного разу не був ніким потурбований.

Це одна з ознак гостинності Вегасу. Існує лише одне непорушне правило – Не Дратуй Місцевих. А все решта – фігня. Всім плювати абсолютно на все. Якби Чарлі Менсон з’явився у готелі «Сахара» наступного ранку, ніхто б йому й слова не сказав допоки б він платив гроші.

Я відразу ж поїхав до готелю. Досі не було помітно жодних ознак мого адвоката, тож я вирішив записатись самотужки, тільки б швидше звалити з вулиці й уникнути натовпу. Я залишив Кита на VIP паркові та впевнено покрокував до холу тримаючи в руці маленьку шкіряну сумку ручної роботи, котру спеціально для мене зробив мій товариш з Боулдера.

Наш номер знаходився у «Фламінго», нервовому центрі Стріпу: прямо через дорогу від «Caesar’s Palace» та «Дюн» – місця проведення конференції. Основна кількість учасників була зареєстрована у Дюнах, але тих з нас, хто зареєструвався пізніше поселили у «Фламінго».

Там було повно копів. Я відразу це помітив. Більшість з них намагалося виглядати цивільно, одягнувшись у звичайний прикид Вегаських туристів: клітчасті шорти-бермуди, сорочки Arnie Palmer та «пляжні сандалі» на безволосих білих ногах. Було відчуття, що я потрапив під поліцейське спостереження. Якби я не знав про конференцію, у мене вибухнула б голова. Складалося враження, що в будь-який момент розпочнеться перестрілка і когось мають вбити – можливо навіть ціле сімейство Менсонів.

Я погано підібрав час для приїзду. Більшість прокурорів та інших копоподібних вже зареєструвались. Зараз вони стояли у холі й похмуро розглядали новоприбулих. Насправді «Спостереження» проводило близько двохсот ще не зареєстрованих копів, їм просто було нічим більше зайнятись. Вони навіть не помічали одне одного.

Я підійшов до каси й став у чергу. Мужик переді мною був Шефом Поліції з якогось провінційного містечка у Мічігані. Його Агню-подібна [9] Спіро Агню – віце-президент США з адміністрації Ніксона дружина стояла за три фути від нього, поки він сварився з портьє: «Слухай сюди, друже – я ж сказав, що у мене є листівка, в якій написано, що я маю резервацію в цьому готелі. Чорт забирай, я учасник Конференції Окружних Прокурорів! Я ж уже заплатив за номер.»

«Вибачте, сер. Ви в додатковому списку. Вашу резервацію перенесено до… а… Мотелю Мунлайт, який знаходиться на бульварі Парадиз, досить непогане житло всього в шістнадцяти кварталах звідси з власним басейном і…»

«Ах ти ж брудний маленький підар! Поклич менеджера! Я вже не можу слухати цю срань!» Прийшов менеджер і запропонував викликати таксі. Очевидно це була вже друга або навіть і третя дія жорстокої драми, що розпочалась ще до мого прибуття. Дружина шефа поліції почала рюмсати; натовп друзів, котрих він викликав на підтримку був занадто спантеличений, щоб чимось зарадити – навіть тепер, під час вирішальної битви біля стійки, коли цей маленький злий коп збирався зробити свій переможний випад. Він знав, що програв; він ішов проти ПРАВИЛ, а люди, котрих найняли, для того, щоб цих правил було дотримано, сказали «вільних місць нема».

Постоявши десять хвилин в черзі за цим маленьким галасливим кретином та його друзями, я відчув приплив жовчі. Звідки, в дідька, у цього копа стільки нервів, щоб сперечатись будь з ким про те, що правильно, а що ні? Знаходячись там в оточенні цих сракоголових я чудово розумів портьє. Він виглядав так, неначе його свого часу добряче вз’їбали, але зараз, завдяки щасливому збігу, він відплачував їм їхньою ж монетою: чувак, мене не колише хто зараз правий, а хто ні… чи хто заплатив, а хто ні… єдине, що зараз має значення, так це те, що я нарешті можу відігратися по-повній на клятій свині: «Пішов нахуй, зараз тут я головний і саме я вирішую маємо ми щось для тебе чи ні.»