Хантер Томпсон - Страх та відраза у Лас-Вегасі. Несамовита поїздка в серце Американської Мрії

«Що? В пизду телеграми. Я в біді.»

«Ти маєш бути у Вегасі,» сказав він. «У нас заброньований номер у «Фламінго». Я якраз збирався у аеропорт…»

Я мало не впав. Це було занадто жахливо. Я дзвоню своєму адвокату в кризовий момент, а той придурок вже зовсім одурів від наркотиків, клятий овоч! «Ти сраний негідник,» загорланив я. «Я надеру тобі зад за таке! Все це лайно у машині належить тобі! Доходить? Коли я закінчу показання в суді, у тебе віднімуть ліцензію!»

«Ти лайно тупоголове!» крикнув він. «Я ж надіслав тобі телеграму! Ти маєш висвітлювати Національну Конференцію Окружних Прокурорів! Я зарезервував нам місця… орендував білий Кадилак-трансформер… все вже домовлено! Якого хуя ти робиш там посеред блядської пустелі?» Раптово я згадав. Так. Телеграма. Все стало ясно. Мій мозок заспокоївся. Я вмить все побачив. «Не зважай,» сказав я. «Це був жарт. І взагалі, я зараз сиджу біля басейну у «Фламінго». Говорю з переносного телефона. Карлик приніс його з казино. Я взяв кредит! Шариш?» Я важко дихав почуваючись божевільним і пітніючи у трубку.

«Не проїжджай ніде поблизу цих місць!» крикнув я. «Тут не люблять чужинців.» Я повісив слухавку і застрибнув до машини. Що ж, подумалось мені. Так влаштований світ. Потоки енергії залежать від примх Великго Магніта. Яким же ж дурнем я був опираючись йому. Він знав. Він знав усе. Це він завів мене у Бейкер. Я втік занадто далеко, тож він трахнув мене… перекрив усі шляхи до відступу спочатку звівши з патрулем, а потім з тим клятим примарним стопером… втягнув мене в страх та сум’яття.

Не переходьте дорогу Великому Магніту. Я зрозумів це зараз і разом з розумінням прийшло почуття повного полегшення. Так, я повернусь до Вегасу. Обдурю пацана і спантеличу копа рухаючись на схід замість заходу. Це буде найхитріший вчинок у моєму житті. Назад до Вегасу, записатись на конференцію по наркотикам та небезпечним речовинам; я і тисяча свиней. Чому б ні? Впевнено увіллюсь до них. Зареєструюсь у «Фламінго» і відразу ж отримаю білий Кадилак. Роби все правильно; пам’ятай Гораціо Алджера…

Я поглянув на дорогу і побачив велику червону табличку «ПИВО». Чудово. Я залишив Акулу біля телефонної будки й пошкандибав у напрямку сараю. З-за гори шестерень показався жид і запитав що я хочу.

«Ель ’’Ballantine’’,» сказав я… досить дивне замовлення, нечуване між Нюмарком та Сан-Франциско.

Але він подав його, і навіть холодним.

Я розслабився. Раптово все пішло як по маслу; я нарешті міг відпочити.

Бармен посміхаючись наблизився до мене. «Куди їдеш, дружище?»

«До Лас-Вегасу,» відповів я.

Він знову усміхнувся. «Гарне місто той Вегас. Тобі там пощастить; я відчуваю.»

«Я знаю,» відповів я. «Я потрійний скорпіон.» Він здавався задоволеним. «Непогана комбінація,» сказав він. «Ти не програєш.» Я засміявся. «Не переймайтесь,» відповів я. «Я взагалі-то окружний прокурор з округу Ігното. Просто ще один хороший американець такий же як і ви.» Його посмішка раптом зникла. Чи він зрозумів? Точно не знаю. Але то не мало значення. Я повертався у Лас-Вегас. У мене не було вибору.

Я зупинився десь за 20 миль на схід від Бейкера, щоб перевірити сумку з наркотиками. Сонце пекло нестерпно і мені хотілось убити бодай щось. Що-небудь. Хоча б велику ящірку. Прострелити гадину. Я дістав 357 Магнум з кейса і прокрутив барабан. Він був повністю заряджений: продовгуваті, маленькі хернюшки – 158 дробинок в ідеальних, позолочених на кінчиках, набоях. Я кілька разів натиснув на гачок сподіваючись викликати ігуан. Розворушити гадів. Я знав, що вони сидять там, у цьому морі кактусів, зачаїли подих, маленькі смердючі сволоти, наповнені смертельною отрутою.

Три швидкі постріли вивели мене з рівноваги. Три оглушливі, маленькі вибухи з .357 в моїй правій руці. Господи! Стріляю в нікуди без жодних на те причин. Божевілля. Я закинув пістолет на переднє сидіння Акули і нервово поглянув на трасу. Жодної машини в обидва боки; дорога порожня на дві-три милі в обох напрямках. Оце так вдача. Добре, що ніхто зараз не бачить як я несамовито стріляю по кактусам посеред пустелі з машини забитої наркотою. Особливо зараз, будучи в бігах від Дорожнього Патруля.

Він задав би мені дурне питання: «Ем, пане… еее… Дюк; ви ж, звісно, розумієте, що законом заборонено використовувати будь-яку вогнепальну зброю на федеральному маршруті?» «Що? Навіть в цілях самооборони? Цей проклятий пістолет має слабкий спусковий гачок, офіцере. Насправді я збирався вистрілити лише раз – просто, щоб налякати маленьких виродків.» Важкий погляд, потім повільно розтягуючи слова: «Ви стверджуєте, пане Дюк… що на вас тут напали?»