Сергей Жадан - Депеш мод

— Да? — знічено говорить ведучий. — Ви знаєте, це дуже цікаво.

— Що тобі цікаво? — не розумію я.

— Ось оце все, що ви нам тут розповіли. Ось бачите, шановні радіослухачі, — звертається він в космічну пустоту, — приблизно про це саме я й говорив вам увесь цей час. Тож на цій оптимістичній ноті і закінчує свою роботу наш молодіжний канал, і я — його ведучий хррррр хрррррррр. А ви, — звертається він, схоже, особисто до мене, — зачекайте ще, будь ласка, хвилинку, вам — як автору найбільш цікавого питання, ми із задоволенням вручимо приз, люб'язно наданий нам нашими колегами із лондонської редакції — випущений у Великій Британії останній альбом степана галябарди «Мамин сад».

— Як-як? — питаюсь.

— Сад. Мамин сад, — говорить ведучий. — Через «ес», — для чогось додає він.

Лунають прощальні акорди, ефір поступово стихає, в слухавці чується якесь шарудіння, потому хтось, поквакуючи, прикладає її до свого космічного вуха.

— Алло, — чую я знайомий голос, але вже ближче.

— Алло, — погоджуюсь я.

— Ви ще тут?

Я озираюсь на Васю, той притулився до прикольної радіоли і водить пальцями по підсвічених лампами назвах радянських столиць, зокрема, зчищає нігтем слово «Прага», чомусь саме Прага.

— Так, — кажу, — ми ще тут.

— Ви знаєте, — говорить ведучий, — вибачте, що я вас затримую — насправді у мене немає ніякого альбому.

— Слава богу, — кажу.

— Вірніше, він у мене був, але я його ще минулого тижня подарував нашим спонсорам. Вони нам пообіцяли

профінансувати ремонт офісу, і я хотів зробити їм приємне. Подарував альбом.

— О господи, — кажу.

— Я просто хотів у вас запитати, якщо ви не проти, звичайно. Можна?

— Можна, — кажу.

— Скажіть, ви що, справді п'єте горілку і вживаєте легкі наркотики?

— Ну, правда, — кажу невпевнено.

— Серйозно?

— Ну.

— А в мене, — говорить він із сумом, — ніколи разом не виходило. Або водяра, або драп, розумієте?

— Головне звикнути, — кажу.

— Ну, але як ви себе при цьому почуваєте?

— Як почуваємо? — питаю.

— Так — як ви себе почуваєте?

— Знаєте, — кажу, — я себе почуваю, як ріка.

— Як ріка?

— Так, як ріка, що тече проти, власної течії.

Після цього ведучий відразу кладе слухавку — мовчки і трагічно.

20.06.93 (неділя)

0.05

— Спати хочу.

— В електричці поспиш.

— Ага, — кажу. — В електричці. Там же зараз повен вагон дембелів буде. Або грибників. Або міліціонерів.

— Повен вагон міліціонерів? — скептично перепитує Вася. — Ну, не знаю, не знаю.

— Ладно, пішли, — кажу і ми збираємось виходити.

Какао відчиняє нам двері, ви зрозуміли? перепитує — до Кінцевої, там пересядете, вийдете на Вузловій і там вже зовсім поруч, пару годин, — додає він і соває нам якусь брошуру, що це за гівно? питається Вася, візьміть, каже Какао, і хай откровення господнє буде з вами. От мудак, говорить Вася, вже коли двері за нами зачиняються, ага, — кажу, мудак, ми спускаємось вниз і вже на першому поверсі біля ліфта бачимо тіло Собаки, Собака, кричу я, слухай, він, здається, таки помер, да почекай, заспокоює мене Вася, підходить до собачого тіла і перевертає його догори обличчям, Собака весь зариганий, але ще живий, ще б трішки, і він би, мабуть, таки помер, захлинувся би власними ригаками, справжній тобі Гендрікс, що тут скажеш, як би він потім перед господом постав би — зі своїми білими шнурівками на військових черевиках і весь обриганий, ми його підіймаємо, Собако, говоримо, Собако, прокидайся, він приходить до тями, навіть пізнає нас, я заблукав, каже, вийшов, водяру купив, повернувся — а куди йти не знаю, сидів тут, чекав, що хтось із вас вийде, а водяра де? питається Вася, водяру я випив, каже Собака, дощ пішов, холодно було, я ж думав, ви вийдете за мною, ладно, — розчаровано каже Вася, ти можеш іти? да, все нормально, — Собака підіймається, і ми виходимо на Гоголя.

0.30

— Що робити будемо? — питається Вася.

— Поїхали додому, — кажу.

— А Карбюратор?

— А що Карбюратор? З Карбюратором усе гаразд. А цей ось точно нікуди не доїде. Не будеш же ти його тягнути на собі аж до Вузлової?

— Все нормально, — каже Собака. — Я в нормі. Я доїду.

— Може, краще додому? — питаюсь.

— Ні, — говорить Собака. — Тільки не додому.

— Ладно, — кажу. — Але як ми туди доїдемо. Бабок все одно немає.

— Треба було в цього мудака позичити, — говорить Вася.

— Не хочу я в нього позичати, — кажу.

— Ну, так що робити?

— Слухай, — раптом каже Собака, — тобі ж Маруся щось за Молотова давала.