Сергей Жадан - Депеш мод

— Якими міліціонерами? — не розуміє ведучий.

— Монгольськими, — говорить Вася.

По той бік ефіру западає важка пауза. Я показую Васі — мовляв, дай мені слухавку, дай я спробую, а то в тебе щось не виходить, що ти зачепився за цього Санта Клауса, ну, не знає чувак, що є Санта Клаус, що ж тепер, може він старовір який-небудь, може, в нього дитинство важке було, може, в нього тато офіцер і мама вчителька математики, а ти його грузиш, дай сюди слухавку, коротше.

— Алло, — кажу я, — ви мене чуєте?

— Так, — жваво реагує ведучий, — а ви мене?

— Вже другу годину, — кажу. — Тут мій друг, на жаль, відійшов і не зміг до кінця дослухати вашу захоплюючу розповідь. Так що там у нас із Дейвом? На кого він тепер схожий?

— Ага, — говорить ведучий, схоже, він навіть не зауважив, що з ним говорить хтось інший, — ну, називайте далі відомих бороданів.

— Лев Давидович Троцький, — кажу я, подумавши. — Чи може ви скажете, що Троцького теж немає?

— Ні, — знічено каже ведучий, — чого ж — Троцький є.

— Ага, бачите, — кажу, — все-таки хоч щось святе для вас лишилось.

— Так, — говорить ведучий — лишилось. Але Дейв на нього не схожий.

— Не схожий?

— Анітрішечки.

— Зі зі топ, — кажу.

— Мимо.

— Ну, добре, — кажу, — Кастро.

— Що?

— Кастро. Фідель Кастро. Схожий він на Фіделя?

— На Фіделя? Так, — говорить врешті ведучий, — на Фіделя трішки схожий. На молодого, звичайно ж, — відразу поправляється він. — Так, на молодого Фіделя — трішки схожий. Я тут нещодавно дивився відеозапис їхнього концерту — нам колеги передали із лондонської редакції, і ось він там справді — чимось нагадує молодого Фіделя. Фантастичне видовище, ви уявляєте — збираються кілька десятків тисяч прихильників «Депеш Мод», а до них виходить Фідель і починає співати голосом Гехана. Уявляєте?

— Знаєте, — кажу я помовчавши, я загалом розумію, що він, очевидно, старший за мене, я, як правило, намагаюсь нормально з людьми розмовляти, ну, але тут мужик таке говорить. — Знаєте, — кажу я, — ви такого нам не говоріть. І знаєте чому?

— Чому? — розгублено питається ведучий.

— Тому, — продовжую я, — що ми ось тут вас чесно слухали-слухали, ми в принципі послухали все — і про моряків, і про поліцію, і про скатів.

— Про скатів? — не розуміє ведучий.

— Ага — і про електричних скатів. Але не говоріть нам про Фіделя. І знаєте чому?

— Чому? — знову питається ведучий.

— Тому що ось ми з другом сидимо тут — на чиїйсь квартирі, посеред чиїхось меблів, посеред кетчупу і шоколаду і ледве виживаємо. І знаєте чому? Просто тому, що ми вже другий день шукаємо нашого друга, нашого друга Карбюратора, і знаєте, чому ми його шукаємо? Тому що в нього, — я важко добираю слова, — пару днів тому загинув тато, власне, не тато, а вітчим, хоча яка в хуя різниця, він у нього загинув, і ми не можемо цього довбаного Карбюратора знайти вже другий день, і нам від цього так хріново, що ми сидимо і жеремо все, що нам трапляється під руку, розумієте? тому що ми напхані табаком і драпом, портвейном і спиртом, і мені особисто це вже поперек горла стоїть, в прямому значенні цього слова.

— Ага, — нарешті вставляє слово ведучий, — отже, у вашого друга загинув тато.

— Вітчим, — поправляю я.

— Один хуй, — нетерпеливо говорить ведучий. — І ви від цього п'єте горілку і вживаєте легкі наркотики?

— Ні, — кажу, — не зовсім. Горілку ми п'ємо просто так, розумієте?

— Розумію, — не зовсім впевнено говорить ведучий.

— Причому давно, — додаю я. — І знаєте, я так дивлюсь, що все це нічим хорошим не закінчиться, тому що ми просто потрапляємо в якісь ями, ви розумієте, про що я кажу? все частіше і частіше, цих ям стає все більше і більше, я вже просто не в стані вибиратись із них, вони засмоктують, я чим далі тим болючіше і болючіше в них падаю, ви розумієте, про що я вам тут говорю? так ніби все нормально, ми ось тут сидимо і слухаємо вашу дурацьку радіопрограму і навіть ваших міліціонерів послухали…

— Яких міліціонерів? — не розуміє ведучий.

— Не важливо, — кажу, — але річ не в цьому, знаєте? річ у тому що все одно це нічим хорошим не закінчиться, просто тому, що я не можу собі уявити нічого хорошого там — попереду, там просто не може бути нічого хорошого, тому що якщо його — цього хорошого — не було раніше, то чому воно мало б з'явитись у майбутньому, скажіть мені, чому? Його там просто не може бути, ми просто просуваємось собі навпомацки, як електричні скати під водою, навіть не вірячи, що нам справді кудись потрібно просуватись.