Світлана Поваляєва - БАРДО online

— Це як — правильно померти?

— Усвідомлено.

— Хіба людина може не усвідомлювати, що вона помирає?

— Може. Людина може од жаху втратити свідомість і пропустити найцікавіше. І найважливіше. Єдине, що може налякати затьмарений розум, коли тіло вмирає, — то це він сам. Розум витягує зі схованки — тіла, наче рибу з води, і він лякається сам себе.

— Він що, такий страшний?

— Ні, просто він перебуває в такому стані, наче ніколи себе не бачив. Точніше, він ніколи на себе не дивився, тому що потрібен хтось, хто йому вказав би на його природу.

— Неодмінно хтось потрібен? Розум сам не може додуматися? Він же називається «розум» — значить, він мусить бути розумним.

— Додуматися — точно не може. Твоє тіло, наприклад, не може побачити свою голову — хіба що трохи писку, волосся, якщо воно довге, може побачити все, що спереду нижче плечей (кінцівки, живіт), і трохи сідниць, але не спину. Очі не можуть побачити самі себе. Без дзеркала — ні, не можуть. Але, скажімо, своєї потилиці ти не побачиш навіть у дзеркалі. Для цього потрібно стати між двома дзеркалами. Так само і розум. Неодмінно хтось має вказати йому на його природу, тобто для початку — показати уповні, інакше — навіть найкращі розуми знову повертатимуться в людський світ нескінченно, кальпи і кальпи. Це дуже довго, а у світі заплутаності за цей час може статися що завгодно.

— Так нечесно!

— Так є. А як — чесно?

— Не знаю… Так, щоб не повертатися. А ви що тут робите? Куди ви їдете?

— Я медитую. Не тут.

— А де?

— В медитації.

— Це типу як уві сні?

— Кожен, хто в медитації, — для інших ніби спить. Але насправді це інші — сплять.

— А хто ви?

— Я — лама. Для тебе, якщо захочеш, — мама.

— Ви ж чоловік, як ви можете бути мамою? Чому не тато?

— Всі люди є нашими матерями в минулих життях, усі всім матері з безпочаткових часів — он і ті хасиди, і ці двоє арабів, і та набожна бабця. Хоча і татом кожен з них був і є. І вони всі — будди, навіть якщо вони про це не знають. А вони не знають. Ти можеш зробити щось хороше.

— Що?

— Щиро, від усього серця побажати їм усвідомити себе тим, чим вони насправді є.

— А чим вони насправді є?

— Насправді вони є буддами.

— Але я такого ніколи не робила.

— А ти спробуй. Ти уяви, що вони — це ти, а ти — це всі вони, тоді засвітиться співчуття і ти зможеш щиро побажати щастя всім істотам.

ЕЛЕКТРА: Я роздивляюся довкруж і бачу, що оточують мене зовсім не люди — це неймовірні потвори, навсібіч з них ростуть якісь жахливі мацаки, вуха, чайники, хвости, люфи рушниць, члени, цицьки і дроти, волосся і шерсть, коріння і пагіння, плавці і голки, телевізори, морозиво, антени і сигарети, мандаринки і скручені в трубочку газети, червоні химери і язики полум’я — не знаю, як це пояснити… Скажімо, я дивлюся на ту старушенцію в перснях, вона дрімає, чіпляючись за свою сумочку, і тут потяг збовтує нас усіх якимось лихоманковим перешарпуванням, голова жінки метляється, і замість лиця оприявнюється боргесіанська голова птаха з доісторичним дзьобом, укрита шкарубою струпів і якихось ороговілостей… Світло вимикається.

Я не знаю, як можна таке спробувати — побажати цим почварам усвідомити себе буддами, якщо з них таке росте. але я не знаю, які з себе будди, і я не можу замислюватись. Просто світло вмикається і. Іііііііі.

— Що це таке? — кричу я до Лами крізь буревій звуку.

— Це ж твій сон, а не мій, — посміхається Лама.

— Але мені звучить весь простір! Він весь — зі звуків, наче я стала музикою, котра сама себе створила і виконує. Це як просвітлення!

— Просвітлення — це знати, що вся музика звучить у просторі прямо зараз, і знати, що вона — чує тебе.

— Так! Це так і є! Я — музика, що чує сама себе! Оце і є просвітлення?

— Мабуть, тебе проковтнув будда, і всі будди і бодгісатви з тебе регочуть. Це проблиск сонця з-за хмар.

Світло вимикається. Світло вмикається, і чийсь пронизливий крик розбиває все довкруж на строкаті пікселі. Кричить хлопець з неприродно вивернутими кінцівками — так виглядала покручена церебральним паралічем мама однієї моєї знайомої. Вона вже не могла говорити — тільки інколи, особливо коли її надовго залишали саму, починала гугняво завивати. Але цей юнак не паралітик — він весь у крові, у нього зламана рука — гострі уламки кістки продерли одіж і стирчать, як молочні зуби з ясен акули. «Де мій мотоцикл?! Де мій мотоцикл?! Заберіть звідти мій мотоциииикл!» — вищить він, витискаючи з розірваних голосових зв’язок останні вібрації натужної муки. Світло гасне, а коли вмикається, то хлопця вже нема. Я нахиляюся до Лами — він уважно на мене дивиться з-під повік.