Світлана Поваляєва - БАРДО online

ІВАСИК: Ось! Бачите — це просто про бурятів передача, а ви тут про Сатану розводитесь. Дуже схоже, до речі, на наших християн — вони теж йдуть до церкви, ставлять свічку і далі грішать собі зі спокійною душею — до наступної сповіді. Або згадують про свого бога лише тоді, коли їм треба рахунок в банку розблокувати. Бог — це продукт споживання, якщо його не використовувати, він зіпсується. Хоча якщо використовувати, він теж зіпсується. І до кого ви підете зі своїм гарантійним талоном? Якщо ваш священик — хороший менеджер, він поміняє вам зіпсутого бога на нову копію, а якщо ні — то доведеться вам лагодити поламане власноруч. Або доведеться платити за нового бога. Бог нового покоління — прикинь, Мала, — як комп’ютер!

З лазнички раптом долітає суголосний стогін, а тоді солодкий пронизливий Алчин крик. Тьотя Люба звискує від несподіванки, вихлюпує на себе щойно запарений чай і далі кричить вже від болю. Маланка кидається до тьоті Люби, а Івасик — до лазнички. Маланка розмахує руками, не знаючи, що їй робити з обвареною тьотею Любою, а Івасик грюкає кулаком у двері: «Майте совість, блін! Аяксе, виходь, ти, блін, задрав, через вас тьотя Люба чаєм обварилася!» Аякс з’являється в одвірку, загорнутий на стегнах у синій махровий рушник. З-за його спини визирає захекана, розімліла, спантеличена й абсолютно гола Алка.

ЕЛЕКТРА: Світло вмикається. Навпроти мене тепер сидить маленький жовтий чоловічок з вухастою лисою головою, босий, замотаний у червону тканину і картатий плед на попереку. Умостився з ногами на лаві, підвис у тихому світловому озерці, дивиться крізь напівзаплющені дрімотно очі в одну точку на сторінці розкритої книги. Поруч з ним вирубається, аж хропе, якийсь роботяга. Принаймні виглядає він саме як заводський роботяга, хоч і закамуфлювався під рибалку. Його тіло метляється, мов стрілка розмагніченого компаса, описує кола, голова смикається, наче йо-йо, але він не прокидається. Окремі кола описують кінчики його спінінгів з примотаними грузочками у задубілих від багаторічного слизу сіточках кормаків, ці спінінґи наче антени, вібрують між колін, транслюючи хвилі передсмертних риб’ячих пісень. Скільки холодних таємничих риб висмикнуто з переймів річки у безжальне повітря? Що вони відчули, ці риби, коли їх підсікали? Можливо, те саме, що немовля, коли народжується? Чи є у риб тіні? Які тіні мають мулисті риби вночі, коли Повня? Чи залишають вони свої тіні на дні, коли напинається волосінь і волочить їх до поверхні — прямо в осердя сліпучого сонячного сяйва? Тіні відлущуються від агонізуючого тіла, бо не пристосовані до такої стрімкої зміни швидкості, тіні нескінченно довго падають на дно у тьмяних лелітках посмертної луски і лінивому серпантині водоростей. Мені так хочеться зазирнути у книгу, яку читає вухастий чоловічок, що я починаю потроху соватися вбік, аби опинитися до нього під кутом. Раптом він глипає з-під своїх припухлих повік просто на мене, наче з кришталевого келиха окошує світлом, усміхається і, хихикаючи, простягує мені книгу через прохід, нахилившись уперед так, що його торс утворює паралель до підлоги. На мить легко склавшись навпіл і торкнувшись грудьми зібганих у лотос ніг, він легко розгинається, сміючись кожною зморшкою круглого повногубого обличчя. Книга опиняється у мене в руках, і я довго не можу нічого розгледіти крізь світло. Воно наче і не сліпить, але виявляється єдиним, що є. Коли я фокусуюся на книзі, то бачу ледь жовклі чисті аркуші. Чисті, мов прання на мотузках під вітром. Протяг легко гортає однакові сторінки, і на жодній немає навіть крапки.

— Про що ця книга? — запитую я через прохід і бачу свої слова у хмарці — по складах і літерах — наче в коміксі. — Тут нічого не написано, чи я нічого з написаного не бачу?

— І те й інше — це книга про все. Про все-все! — усміхається чоловічок.

— Наприклад, про що? Про що конкретно — хоча б епізод?

— Ні про що! Про все! Наприклад, про те, що ти зараз намагаєшся прочитати книгу.

— Типу книга буття?

— Можна і так сказати. Книга буттів чи книга забуття… Ніщо. Можна все, що завгодно, сказати, і все це буде і правдою і неправдою для того, хто визначає, — і про це також написано у ніщо. Наприклад, у ніщо написано про те, що обставини, за яких людина померла, щось таки важать. Точніше, не самі обставини, звичайно. Бо вони — лише зовнішній прояв якості смерти, її ступеня, якщо хочеш. Найважливіше, що тільки може зробити істота, — це правильно померти.