Світлана Поваляєва - БАРДО online

Хати, котра наповнюється значенням і сенсом роїстих щоденних подій, маленьких, звичайних, плинних подій, котрі складають твоє маленьке, звичайне плинне життя, подій, переважна більшість яких є просто твоїми фантазіями, сподіваннями і страхами, просто думками, вони невпинно вмирають і народжуються, з’являються і зникають, — з такою швидкістю, що ти про них одразу й забуваєш — тільки насичуєш ними хатній простір, аби хата пам’ятала і тримала купи твоє «я».

Густа непроглядна темрява, в якій не видно навіть титрів. Можливо, це просто чорний екран, з-за якого долунюють голоси:

— Аааааааа, дідько! Як це мене вже задовбало! Все, це вже край, я сама нарешті куплю безперебійник!

— Що таке?

— Ти що, не бачиш? Знову вирубили електрику!

— І багато в тебе ґиґнулося?

— На щастя, я не працювала! Кіно дивилася.

— Тю, чого тоді так репетувати? Зараз ввімкнуть і додивишся.

— Не буду.

— Вередуєш?

— Ні. То був майже кінець… знаєш, може, й добре, що так… я чомусь не хочу знати, чим усе закінчилося.

— Хоч що за фільм?

— Назва така поморочена — «Мара Примари».

— Про що?

— Та тупняк. Купа діалогів, усі тільки базарять, базарять і нуль екшну. Гівняний арт. Про бардо.

— Це про леді ін ред?

— Що ти мелеш?

— Про тьотьку в бордовому?

— Нє, про стан після смерти, чи під час смерти — я так і не зрозуміла.

— Смерти нема.

— Ну да. Розкажи це комп’ютеру. Клац — і нема. Задовбали вже тою електрикою.

У Місті Небесних Музикантів, на його північній півкулі, безшелесний травневий спадень дивиться крізь абрикосовий цвіт жовтими, як у тигра, очима на відвідувачів маленької вуличної кав’ярні. Кілька днів тому хазяїн кав’ярні наказав повиносити надвір парасолі, пластмасові стільці і хиткі столики, встановити їх прямо на брукований хідник — під крони абрикосових і грушевих дерев. Людей в кав’ярні одразу побільшало, але тільки за шинквасом, бо лишатися кавувати в приміщенні охочих нема навіть серед тих, кому забракло місць надворі. Хазяїн часто зиркає на людей за столиками і тішиться з прибутків. Крізь вітрину він спостерігає за людськими припливами і відпливами, міркує, чи вже час вмикати телевізор на барі, бо за півгодини почнеться футбол, відраховує здачу за пиво, доки осідає в келиху піна, пригадує, що син просив грошей на нову дошку, бо його скейт, мовляв, уже геть роздовбаний, а сам, між іншим, отримав шістку з алгебри, до слова, чи не сказати он тому пацану в бандані, отому, за кутнім столиком, що паркувати мотоцикли на хіднику, тобто на території кав’ярні, заборонено, може, тоді він або замовить ще пива, або вшиється звідси, хоча насправді жодних проблем, але у всьому має бути порядок і лад… Скоро підтягнуться музики, і де, в біса, Драґонові поставити свій контрабас, якщо там мотоцикл, і взагалі, мотоцикл і контрабас — це неправильне поєднання речей у порядній кав’ярні.

А он ту руду хазяїн знає, вона майже щодня сюди приходить, але якось безсистемно — в різний час, і замовляє теж різне — то каву, то мартіні, то салат, то пиво, то Криваву Мері. Сьогодні руда знов якихось туристів притягла. Хазяїн прислухається: точно, так і є — знову говорить про якогось Павича, ніби це його улюблена кав’ярня, цього Павича, і ніби він сюди часто приходить на каву, просто зараз вони, мабуть, розминулися, але, якщо взяти по пиву і трохи зачекати, він неодмінно з’явиться.

— Доброго вечора! П’ять пив, будь ласка, — звертається до хазяїна руда.

«А вигляд у неї нещасний, — думає хазяїн, розливаючи пиво, — неприкаяний якийсь, наче вона щось шукає і сама не вірить в існування того, що шукає. Але, бач, постійна клієнтка. Та ще й заманює мені туристів тим своїм Павичем. Може, запропонувати їй посаду арт-директора?»

Жовті, як у тигра, очі спадню поволі тьмяніють на грозу — і на абрикосових квітах тихо згасають золоті і рожеві бліки. Міцний подув вітру з ріки шарпає парасолі, висаджує білий пелюстковий феєрверк, жбурляє до прочиненої кав’ярні вогкий клубок запахів — річкового мулу, абрикосового цвіту, бензину і пилу. В небі над парасолями і деревами спалахує перша блискавиця, зшиває електричною білою ниткою хмари і брук. Гримить так, ніби прямо в кав’ярні поїзд метро зійшов з рейок.