Світлана Поваляєва - БАРДО online

Все. Все добре! Я притискаю до себе Маланку, хоча вона взагалі ні на що не реагує з-від самого виходу з хати, і мені здається, що я обіймаю власну тінь, наповнену водою, я обіймаю її, наче вона моя сестра чи моя дитина.

— Мала, нам треба в аеропорт!

ЕЛЕКТРА: Це Аякс! Мене засліплює білим, червоним, синім, виття сирен висаджує мене, розриває на кольорові нитки болю, і мені хочеться сховатися в барі, але я не бачу дверей, я взагалі нічого не бачу — тільки рвуся, мов гнана пожежею тварина услід за Аяксом, але я не знаю, чи це правильний напрямок, бо немає взагалі ніяких напрямків, тільки щось округле і тепле вкладається мені в долоню, коли я хапаюся за свій шалик, є в мене така нервова звичка рефлекторно хапатися за шалик, якщо мені страшно, мнути його в пальцях, якщо я ніяковію і не знаю, що сказати, крутити його, коли треба щось негайно вирішити, зробити якийсь вибір, це ніби як гризти нігті, чи креслити лінії і геометричні фігури під час розмови по телефону, чи шарпати кульчик у вусі… ті спалахи наче вселилися в мене і перетворили на кульову блискавицю — я пливу повільно, мов грозова хмара, а світи проносяться з такою швидкістю, ніби я їду в метро, наче я пролітаю крізь себе, мов куля з пістолета, я — я, я — куля, я — навіть пістолет… ескалатори, сходи, коридори, перегороджені турнікетами, обабіч спливає все, чим я могла би стати: зайти всередину схожого на костел дерева, що тужливо рипить посеред могил, і вивчити його пісню, рипіти разом з ним про невпинну смерть, про те, що Річище — це крило велетенської нічниці, воно зі сріблисто-бузкового шовку присмеркового літа, у крупновельветовий рубчик дрібних хвиль, його страшно торкнутися, таке воно крихке, хоча моторки і байдарки вільно прасують цей шовк, мов паразити на пелюстках найніжнішої шкіри повік, геніталій, гортані, про те, що крило — це слизова оболонка, очна рогівка, про те, що під шовком, на дні Річища, раки поїдають трупи збитих моторками плавців і гребців-байдарників, про природу речей, про майстерність шершнів у розчленовуванні сарани, про те, як роздерта на клапті ватра падає обличчям у пісок, про дівчинку, котра живе безшелесно і ніколи ввечері не вмикає в будинку світло, а просто виходить на двір, крізь ожини зблискують електрично-синім її очі, коли вона спостерігає за Повнею, про те, що світло Повні схоже на блакитне від нічного телевізора світіння чужих вікон взимку, і це світло викреслює по чорних заплутаних хащах срібні флокси, ожини, яблуні і порічки, оприявнює їхні голографічно чіткі тіні на блакитних екранах вивішених сушитися простирадел, про те, що завтра сусідські пацани ганятимуть м’яча і зламають довгу шляхетну рогачку, котрою споконвіку підпирали посередині простягнуту через усе обійстя білизняну мотузку, щоби не провисала під вагою прання, про те, як танцюють на місячній доріжці жучки-водомірки, наче із самої Повні сіється дрібний дощ, ці водомірки, танцівні жучки, вони, мабуть, взагалі ніколи не сплять, бо і вдень, і на світанні, і надвечір — вони завжди тут, на своєму місці, про те, що в Карпатах народилася дівчинка, котра під час повені випливла на дошці для шаткування овочів, подолала сельові потоки й гірські річки і випливла прямо в океан, а в океані —…турнікети, турнікети, океан мого дерева на шкільному подвір’ї, дівчатка з першого класу стрибають у резинки по сонячних плямах, у калюжці морозива на асфальті порпаються оси, турнікети, турнікети…

Кришталевий північно-західний вітер січе сизе шкло будівлі аеропорту. Аеропорт кулиться, наче ушкоджена прозора клітина. Всередині клітини жодного руху не спостерігається — навіть телемонітори мертвотно сіріють здутими вакуолями. Амебоподібні аркуші газет на підлозі сповіщають про наближення арктичного циклону. Ззовні, ковзаючи осклілими мембранами, вітер батожить кволі абрикосові дерева, збиваючи з них піну, ледь рожеву, наче закривавлена слина. Вітер ганяє одноманітним, як цинкова труна, летовищем газети, поліетиленові й паперові пакети, недокурки й колібрі барвистих фантиків. Від сонця можна оглухнути. Тиша всередині мертвої клітини лежить абрикосовим цвітом, рожева піна тане попід пластмасовими кріслами, поміж напханих парфумами стелажів Duty free.

Дівчина і юнак наближаються до шкляних дверей. Обоє мають вигляд людей, що врятувалися від пожежі чи стихійного лиха — замурзані, закривавлені, в подертому брудному одязі, зі злиплим волоссям. За ними женеться дивно вбрана юнка з арбалетом, але парочка її не помічає. Вітер так мотлошить одяг і волосся, що здається, ніби фігурки летять.